Розділ 2. Аеліна

Мене розбудив холод. Я повільно розплющила очі й кілька секунд просто дивилась у дерев’яну стелю маленького будинку, намагаючись знову усвідомити той факт, що я дійсно не у палаці, а  серед холодного і хижого лісу через свою жадібну сестричку. 

Я різко сіла на вузькому ліжку й машинально торкнулась шиї. Серце шалено калатало, ніби я знову чула крики тієї ночі. Минуло вже три роки, а кошмари досі приходять майже щоночі.

За вікном ледве починало світати. Крізь щілини між дошками пробивалося тьмяне сіре світло, а десь надворі шумів вітер. Я повільно видихнула, підвелась й під ногами скрипнуло дерево.

Мій «будинок» колись був мисливською хатиною — старою, перекошеною і майже розваленою. Коли я вперше знайшла її посеред Забороненого лісу, тут навіть даху нормально не було. Та за три роки я вже привела це місце у більш-менш житловий стан. Бо це тепер мій новий палац. Я фиркнула сама до себе.

Якби придворні дами побачили мене зараз, босу, у старій сорочці й із волоссям, схожим на гніздо, вони б померли від жаху.

Коли я вийшла надвір, холодне повітря одразу вдарило в обличчя.

Ліс починав прокидатися: десь потріскували гілки, над землею стелився туман, а між деревами повільно сходило сонце.

Тут гарно й тихо, як я люблю. Саме тому і залишилась тут. У Забороненому лісі ніхто не дивився на мене як на чудовисько. 

Я простягнула руку вперед і полум’я спалахнуло на долоні майже миттєво. Колись я ненавиділа свій вогонь. Після тієї ночі — особливо.

Але саме він допоміг мені втекти, і я досі пам’ятаю той момент: 

Варта везла мене до північного кордону королівства — туди, звідки ще ніхто не повертався. Мене закували у спеціальні кайдани, що стримували магію. Наче я була злочинницею й справді вбила власного батька. У якийсь момент почалась гроза і коні занервували. Воїни сперечались між собою. Я стримувалась від гніву, намагаючись контролювати вогонь, але не змогла і полум’я буквально вибухнуло зсередини.

Я пам’ятаю крики варти, палаючий ліс, розплавлений метал на своїх руках. І те, як бігла крізь темряву, поки легені не почали розриватись від болю.

Тієї ночі Аеліна Флеймвуд померла, а я стала просто дівчиною, яка ховається у лісі.

Позаду хруснула гілка і я миттєво схопилася за ніж.

— Розслабся, принцесо, це лише я.

З-за дерев вийшов Рейвен. 

Темний плащ, скуйовджене волосся й вічно іронічний вираз обличчя.

Я фиркнула й опустила зброю.

— Одного дня я все ж тебе підпалю.

— Не сумніваюсь.

Він кинув мені невеликий мішечок і я впіймала його на льоту. Там були червоні яблука. 

— Ти неймовірно щедрий сьогодні.

— А ти неймовірно дратівлива зранку.

— Це мій шарм.

Рейвен усміхнувся кутиком губ і сперся плечем об дерево. Він був єдиним, хто знав, де я. 

— У королівстві шумно, — раптом каже він.

— Що тепер? Черговий підпал? 

— Столицю готують до великого святкування.

У мене всередині щось неприємно стиснулося.

— Селестра знову влаштовує бали для своїх багатих змій?

— Гірше.

Рейвен дивився прямо на мене.

— Вона оголосила про заручини.

Тиша лісу була сильніше, ніж будь-коли. 

Я навіть не одразу зрозуміла почуте.

— Що?

— Весілля буде за кілька місяців. Усі королівства вже отримали запрошення.

Мої пальці мимоволі стиснули яблуко сильніше. Сік потік по шкірі.

— І хто цей нещасний?

— Ніхто не знає.

Я насупилась.

— Як це?

— Ім’я приховують. Але кажуть, союз дуже важливий.

Я повільно відвела погляд у бік палаючого світанку між деревами.

Поки батько гниє в могилі, вона сидить на моєму троні і влаштовує такі вибрики у день його смерті. Я не можу просто так залишити цього. У грудях починає розгоратися знайоме полум’я.

Рейвен уважно спостерігає за мною.

— Навіть не думай, це погана ідея! 

Я повільно усміхнулась. Він занадто добре розуміє мене. 

— Запізно. Я вже вирішила, що мені робити.