Попіл Великого
Пролог
1227 рік. Глибока ніч. Гори Бурхан-Халдун. Я — один із тридцяти.
Ми їхали мовчки. Лише іржання коней і тихий хруст інею під копитами. У дерев’яних ношах — тіло хана. Обличчя його було накрите тканиною, але я не наважувався навіть звести очі в той бік.
Він уже не був просто людиною. Він став — чимось іншим.
Хан звелів:
«Нехай земля, що дала мені кров, прийме її назад. Але ніхто не повинен знати, де я спочину. Навіть ви, хто копає цю яму, не доживете до заходу сонця».
Ми мовчали. Ми знали. Ми пішли на це добровільно.
Я копав яму, як міг. Каміння ламало лопату, земля була твердою, як кістка. Старий шаман оббризкав ґрунт кобилячим молоком і шепотів щось давньою мовою, яку навіть я не розумів.
Коли ми опустили тіло, здавалося, що сам вітер затих.
Він лежав у броні, з мечем, з вудилами коня біля ніг, з жменькою землі з Онону.
Ми засипали яму повільно, наче ховали сонце.
Коли впав останній камінь — я почув, як натягнулися тятиви.
Воїни на пагорбі — ті, що нас охороняли — підняли луки.
Я знав, що маю лягти поруч із ханом. Не зі страху. Із обов’язку.
Але один із нас — юнак, син конюха — побіг.
І я почув, як клацнула тятива. Він упав без звуку.
Я заплющив очі. Ліг на землю. І сказав:
«Нехай буде спокій тобі, Великий. Ти забрав моє життя — але я був поруч, коли помер бог».
#590 в Містика/Жахи
#2754 в Фентезі
Відредаговано: 27.06.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
