Розділ 23. Шепіт тіней, що відходять

   Ліс навколо них дихав первісним холодом, немов сама природа відчувала подих смерті, що йшла по п’ятах утікачів. Вікові сосни та дуби спліталися кронами так щільно, що місячне світло заледве пробивалося крізь них рідкісними примарними голками. Під ногами хлюпав вологий мох, що приховував під собою підступне коріння та провали, наповнені гнилим листям. Ейрін відчувала, як із кожним кроком плече Рейвена, на яке вона спиралася, стає дедалі важчим. Його дихання перетворилося на переривчастий хрип, а шкіра, якої вона торкалася, палахкотіла сухим нездоровим жаром.

 - Ще трохи, Рейвене... тримайся, - шепотіла вона, хоча сама ледь переставляла ноги. Її одяг промок наскрізь від роси, а пальці затерпли від напруги.

   Рейвен не відповідав. Його єдине здорове око тьмяніло, а поранене пульсувало чорною кров’ю, що бруднила його обличчя та комір сорочки. У якийсь момент його ноги просто підкосилися. Він рухнув на коліна, тягнучи Ейрін за собою. Вони обоє впали на м’який мох, що пах пліснявою. Дівчина спробувала підхопити його, але безсилля скувало і її тіло.

 - Йди... - видавив із себе Рейвен, спльовуючи в’язку кров. Його руки тремтіли, впиваючись у землю. - Залиш мене тут. Я баласт... я отрута...

 - Заткнися! - Ейрін притиснула долоню до його губ, затикаючи ці слова. - Я сказала, що ти мій. А я не кидаю те, що належить мені.

   Але договорити вона не встигла. Чагарник неподалік затріщав, і з густої непроникної тіні виступила постать. Це був чоловік у чорних шкіряних обладунках, його обличчя перетинав глибокий шрам, а в руках тьмяно мерехтів магічний жезл. На його губах грала торжествуюча жорстока усмішка.

 - Треба ж, яка зворушлива сцена, - чоловік розреготався, і цей звук, позбавлений будь-якого тепла, луною відбився від стовбурів дерев. - Принц-вигнанець і його вірне цуценя. Я знайшов вас швидше, ніж розраховував. Тікати безглуздо, Вальторе. Твій час вичерпано.

   Рейвен спробував піднятися, але отрута в його венах спалахнула новою хвилею болю, змушуючи його знову впасти на землю. Ейрін підхопилася миттєво. Вона стала перед ним, широко розставивши ноги й закриваючи його своїм тілом. В її очах не було страху, тільки крижана рішучість людини, якій нічого втрачати.

 - Тільки спробуй підійти, - прошипіла вона, піднімаючи руки.

   Невідомий лише хмикнув і зробив різкий пас жезлом. Згусток брудно-сірої енергії зірвався з кінчика артефакту й полетів прямо в них. Ейрін виставила магічний щит, прозору плівку, яка завібрувала від напруги. Магія нападника вдарилася об перешкоду з оглушливим дзвоном. Удар був настільки сильним, що щит лопнув, розсипавшись іскрами, а саму Ейрін відкинуло назад. Вона сильно вдарилася головою об стовбур старої верби й повільно сповзла вниз, втрачаючи свідомість. Світ для неї занурився в тишу.

   Рейвен заревів. Вигляд Ейрін, що впала, викликав у ньому прилив люті, який на мить придушив дію отрути. Він підвівся, заточуючись, його борода була заляпана свіжою кров’ю, що стікала з куточка рота. Він виглядав як демон, що повстав із пекла.

 - Забирайся... геть... - прохрипів він, і його голос вібрував від прихованої первісної сили. - Йди, або я знищу тебе так, що навіть праху не залишиться.

   Найманець зайшовся гавкаючим реготом.

 - Ти? Знищиш мене? Та ти заледве стоїш на ногах, мерцю! Подивися на себе, ти вже наполовину в могилі!

   Він знову почав плести магічний візерунок, готуючи вирішальний удар. Повітря навколо нього заіскрилося від надміру сили. Але Рейвен не чекав. Він кинувся вперед, ігноруючи крики власного тіла. Зав'язалася божевільна хаотична бійка. Рейвен не використовував складну магію, він бив грубо, використовуючи залишки своєї фізичної сили та ті крихти темряви, що ще підкорялися йому. Він витримав першу атаку, пропустивши удар у плече, але зумів вчепитися в горло супротивника.

   Невідомий не очікував такого відчайдушного опору від вмираючого. Він скрикнув, коли пазуриста рука Рейвена розпорола йому шкіру на щоці. Зрозумівши, що недооцінив жертву, найманець застосував заклинання переміщення. Спалах і він зник у гущавині лісу, залишивши по собі лише запах гару та краплі крові на траві.

   Рейвен стояв, важко дихаючи, його серце калатало десь у самому горлі. Щойно ворог зник, сили остаточно покинули його. Він на неслухняних ногах підійшов до Ейрін. Вона лежала нерухомо, її обличчя в місячному світлі здавалося порцеляновим. Він опустився поруч із нею на коліна й обережно торкнувся кінчиками пальців її обличчя. Провів по щоці, по блідих губах.

 - Мій єдиний промінчик... - прошепотів він, і в цьому шепоті було більше ніжності, ніж у всьому його попередньому житті.

   У цей момент у його затуманеному мозку остаточно закріпилася думка, що вона належить тільки йому. Не тому, що вона його рабиня чи наречена, а тому, що вона єдина, хто не відвернувся. Він ніколи її не відпустить. Ніколи.

   Рейвен підхопив її на руки, притискаючи до своїх зранених грудей. Він зробив один крок, другий... Ліс плив перед очима. На третьому кроці світ остаточно перекинувся. Отрута брала своє, його тіло виснажилося до краю. Він рухнув на траву, продовжуючи міцно стискати Ейрін в обіймах, і провалився в важку темряву, що пахла смертю та сирим лісом.

   Ейрін прийшла до тями від дивного далекого шуму. Це не був тріскіт гілок під ногами ворога. Це були голоси, знайомі, впевнені, сповнені тривоги. Вона розплющила очі й побачила над собою гілки дерев, підсвічені першими променями світанку. Поруч із собою вона відчула нерухоме тіло Рейвена. Він усе ще стискав її руку, навіть перебуваючи в глибокому несвідомому стані.

 - Рейвене... - вона піднялася, оглядаючи його. Він був жахливо блідий, дихання заледве вгадувалося. Голоси наближалися.

 - Сюди! Я бачу сліди боротьби! - цей голос вона впізнала б із тисячі. Це був Раміз.

   Ейрін завмерла. Вона подивилася на Рейвена, потім у той бік, звідки лунав шум. Вона знала, що Раміз та його люди, ті небагато, хто залишився йому відданим. Вони знайдуть його, вони захистять його краще, ніж вона зараз, зі своєю вичерпаною магією. Але вона не могла дозволити їм побачити себе. Її місія вимагала іншого: вона мала діяти з тіні, знайти спосіб вилікувати його, знайти ту саму сльозу, про яку говорив артефакт. Якщо вона зараз піде з ними, вона стане заручницею обставин, і монстр усередині нього переможе раніше, ніж вона встигне щось зробити.