Розділ 22. Жар і попіл довіри

   Сутінки густим туманом опустилися на старий ліс, перетворюючи обриси дерев на химерних велетнів, що завмерли у вічній варті. Усередині невеликої покинутої хатини, загубленої в самій хащі, пахло вогкістю, горілою деревиною та річковою тванню. Єдиним джерелом світла було невелике багаття, розведене просто в кам'яному вогнищі, а дим ліниво йшов у дірку в даху.

   Рейвен приходив до тями повільно. Свідомість поверталася до нього ривками, приносячи із собою липкий жар і пульсуючий біль у правому оці, який тепер здавався невід'ємною частиною його істоти. Він відчув під собою жорсткі дошки, застелені старою ковдрою. Перше, що він побачив, заледве розплющивши повіки, була Ейрін.

   Вона сиділа біля вогню, підтягнувши коліна до підборіддя. Її одяг був перемазаний річковим брудом і запеченою кров'ю, але вона здавалася зосередженою. Дівчина ворушила вугілля довгою палицею, і іскри злітали вгору, відбиваючись у її очах.

   Рейвен спробував ворухнутися і виявив, що його руки зв'язані. Він смикнувся, очікуючи відчути важкість магічних ланцюгів, що висмоктують волю, але натомість відчув лише грубий дотик звичайної мотузки. Короткий, хрипкий сміх вирвався з його грудей, більше схожий на каркання старого крука.

   Ейрін тут же скинула голову. Її погляд, сповнений тривоги та прихованої втоми, зустрівся з його затуманеним зором.

 - Опритомнів? - тихо запитала вона, не змінюючи пози.

 - Мотузка? Серйозно? - Рейвен знову усміхнувся, хоча кожен рух відгукувався різзю в грудях. - Ти вирішила, що після всього, через що ми пройшли, мене втримає шматок сушеної трави? Чи це нова форма твого милосердя?

   Дівчина відклала палицю і повільно піднялася, підходячи до нього. Її кроки були тихими, майже безшумними.

 - Я розв'язала магічні пута, які вбивали тебе, - спокійно відповіла вона, присідаючи поруч. - А це... це просто щоб ти не накинувся на мене в маренні. Ти метався так, ніби бився з цілою армією привидів.

 - Ти знову мене врятувала, - Рейвен відвів погляд до стелі, де танцювали тіні. - Чому? Навіщо ти це робиш? Я бачив твоє обличчя на кораблі. Ти дивилася на мене як на чудовисько. Ти стрибнула у воду, воліла втопитися в холодній річці, аби тільки опинитися подалі від мене. Ти покинула мене... зрадила, як і всі інші. То навіщо витягувати мене з того світу тепер?

   Ейрін зітхнула, і в цьому звуці було стільки важкості, що Рейвен мимоволі подивився на неї знову.

 - Я вже казала тобі в академії, і повторю знову, твоє життя належить мені. Я не дам тобі померти просто так, від рук зрадників чи власної дурості.

 - Для чого все це? - Рейвен спробував сісти, долаючи нудоту. - Яка тобі вигода з поламаного, отруєного монстра?

   Дівчина змовчала, вдивляючись у його бліде обличчя. Нарешті вона поставила запитання, яке мучило її з того моменту, як вона знайшла його на березі.

 - Що сталося на кораблі? Чому ти опинився один, поранений, викинутий течією? Де Сайрін? Де Раміз та його воїни?

   Рейвен важко зітхнув і заплющив очі. Перед внутрішнім зором спалахнула палуба, залита світлом, і спотворене обличчя тітки.

 - Сайрін мертва, - промовив він безбарвним голосом. - Я вбив її. Власними руками.

   Ейрін відсахнулася, її очі розширилися від жаху. Рука мимоволі потягнулася до коміра.

 - Ти... вбив рідну тітку? - прошепотіла вона в шоці. - Вона була останньою з твоєї родини. На знищення власної крові здатний тільки монстр... Невже та магія, яку ти так жадібно поглинав, настільки спотворила твоє серце?

 - Вона заслужила на це, - відрізав він, і в його голосі прорізалася сталь. - Не суди про те, чого не знаєш, Ейрін. Ти бачиш наслідки, але не бачиш причин. Можливо, магія і змінила мене, але вона лише дала мені сили зробити те, що мало бути зроблено.

   Він хотів сказати більше, хотів закричати про те, що Сайрін зрадила його першою. Що вона везла його на забій до брата, якого він вважав мертвим. Що вона отруїла його... Але слова застрягли в горлі. Якась частина його єства, зранена й горда, не бажала виправдовуватися. Нехай вважає його чудовиськом. Так буде простіше їм обом.

   Раптово Рейвен зігнувся в нападі різкого кашлю. Тіло здригалося, і з куточка рота побігла тонка темна цівка крові. Отрута, про яку говорила Сайрін, пульсувала в його венах, перетворюючи кров на їдку кислоту, а магічна іскра в оці пекла так, ніби там застряг осколок сонця.

   Ейрін тут же відклала убік рибу, яку до цього смажила на вугіллі. Вона спіймала її в річці за допомогою нехитрого закляття, сподіваючись нагодувати хлопця, коли той опритомніє. Дівчина швидко виудила зі своєї сумки невелику скляну пляшечку з відновлювальним зіллям і притиснула її до губ Рейвена.

 - Пий, - скомандувала вона. - Негайно.

   Рейвен хмикнув, намагаючись відсторонитися, але сил не було.

 - Це не допоможе. Ти намагаєшся латати дірки в греблі, яка вже руйнується. Мої канали випалені зсередини.

 - Пий, я сказала! - вона майже силоміць влила рідину йому в рот.

   Гіркий настій обпік горло, але за мить по тілу розлилася слабка хвиля тепла, притупляючи гострий біль. Рейвен обм'як, важко дихаючи. Він подивився на Ейрін знизу вгору і раптом зрозумів дивну річ. Вона була єдиною людиною, яка залишилася поруч. Вона могла покинути його на березі, могла добити, поки він був непритомний, могла просто піти назад в академію. Але вона була тут, у цій гнилій хатині, пахла димом і дбала про нього.

 - Де Раміз? - знову запитала вона, витираючи кров із його підборіддя чистим клаптем тканини.

 - Я не знаю, - тихо відповів він. - Була бійка на причалі. Засідка. Серед його воїнів виявилися зрадники... або ті, хто купився на обіцянки Сайрін. Це вже не має значення. Моя віра в людей зникла остаточно. Ті, кому я довіряв, ті, хто клявся мені у вірності, продали мене за першої ж нагоди.

 - Про яку справедливість ти говориш? - Ейрін нахмурилася. - Ти твердив, що повернеш своє. Що саме ти хотів повернути ціною такої крові?