Розділ 21. Берег розбитих надій

   Сонце стояло в самому зеніті, перетворюючи прибережну смугу на розпечену жаровню. Ейрін розплющила очі й одразу зажмурилася від нестерпного блиску, відбитого від білого піску. Насамперед вона відчула дикий, роздираючий біль у горлі. Кожен мізерний рух відгукувався гіркотою в легенях, змушуючи груди здригатися. Вона насилу перевернулася на живіт, заходячись у болісному, хрипкому кашлі. Вода, змішана з піском, виходила поштовхами, обпікаючи.

 - Жива... - прохрипіла вона, уткнувшись обличчям у долоні.

   Пісок був усюди. У волоссі, під нігтями, він забився у складки намоклого одягу і нещадно дряпав шкіру. Але цей фізичний біль був найкращим доказом того, що безодня її не поглинула. Прийшовши до тями, Ейрін підвелася на ліктях і озирнулася. Берег здавався диким і непривітним. Позаду неї шуміла вода, а попереду смуга піску плавно переходила в непролазні хащі з кострубатих дерев і переплетених кущів. Тиша тут була оманливою. Десь удалині, крізь мірний гул води, пробивався інший звук, голоси людського життя, крики робітників і дзвін металу.

   Ейрін насилу піднялася на ноги, ледь утримуючи рівновагу. Голова йшла обертом, світ плив перед очима, але золотистий слід на її руці, дар богині з підводного храму, пульсував рівним, заспокійливим теплом. Вона перевірила сумку. Завдяки магічному захисту артефакти залишилися сухими.

 - Потрібно йти. Я не можу тут просто лежати, - прошепотіла вона пересохлими губами.

   Пробравшись крізь густу стіну зелені, вона невдовзі побачила високі кам'яні стіни. Це було портове місто, про яке говорила Сайрін. Місце, просякнуте запахом дешевого елю, гнилої риби та гарячої їжі. Ейрін розуміла, що їй потрібно загубитися в натовпі. Її пошарпаний вигляд і мокрий одяг не викликали підозр у варти на воротах. У таких місцях річка щодня випльовує на берег невдачливих матросів або жертв шинкарських бійок.

   Вона знайшла невеличку таверну, чия вивіска ледь трималася на одній петлі. Вибравши столик на вулиці під старим полотняним навісом, вона замовила найпростішу юшку і міцний чай. Дерево столу було поцятковане іменами тих, хто давно згинув у водах широкої річки.

   Навколо вирувало життя, і люди, не соромлячись, вигукували один одному новини через усю вулицю. Ейрін пригнулася до своєї чашки, перетворившись на один великий слух.

 - Ну й нічка видалася на західному причалі, га, Гансе? - басив кремезний чоловік за сусіднім столом, витираючи піну з губ брудним рукавом.

 - Не кажи, Фрідріху. Рибалки розповідають, там така магічна свистопляска була, що рибу в радіусі пів милі оглушило. Блискавки нізвідки, а потім раз, і тиша.

 - І що, знайшли когось? - подався вперед його співрозмовник.

 - Знайшли. Кілька хлопців у гарних обладунках. Лежать на піску, дихають, а очей не розплющують. Сплять мертвим сном. Знахар каже, закляття вищого порядку, сонне марево. А корабель, через який все сталося, знявся з якоря ще до того, як патруль підійшов. Хвилин тридцять тому пішов у далечінь річкою.

   Ейрін завмерла, і ложка випала з її пальців, брязнувши об край тарілки. Серце стиснулося в крижану грудку. Раміз... Це були його воїни. Якщо їх усипили, значить, на кораблі щось сталося. А як там Рейвен?

 - Почекай, Фрідріху, - продовжував Ганс. - Там же ще тіла викинуло трохи далі берегом. Сказали, митниця піде збирати, щойно сонце за хмару зайде. Один ніби в чорному одязі був, кажуть, за борт кинули...

   Ейрін не дослухала. Вона кинула на стіл пару монет і, ледь не перекинувши стілець, кинулася геть із міста. Страх за Рейвена гнав її вперед, змушуючи забути про втому і біль. Вона бігла по самій кромці води, там, де пісок ще зберігав вологу.

 - Сподіваюся, що ти живий, - шепотіла вона, задихаючись. - Тільки не вмирай зараз, коли все тільки почалося.

   Вона бігла довго, віддаляючись від міських стін. Берег ставав дедалі кам'янистішим. Крики чайок здавалися насмішкуватими, а шум хвиль, поховальним дзвоном. Вона вже готова була зневіритися, вирішивши, що Рейвен у безпеці й мова йшла взагалі про інший корабель, коли помітила попереду, під затінком величезного, обточеного водою валуна, темну пляму.

   Вона сповільнила крок. Ноги стали ватними. Підходити було страшно, вона боялася побачити безжиттєві очі нещасного. Але магічний слід на її руці спалахнув так яскраво, що сумнівів не залишилося. Це був він.

   Рейвен лежав на животі, наполовину занурений у холодну воду. Його одяг, колись дорогий і темний, був розірваний на шматки, оголюючи бліду спину, вкриту синцями.

 - Рейвене! - Ейрін упала на коліна поруч із ним, ігноруючи те, як вода просочує її одяг.

   Вона обережно перевернула його на спину, і з її грудей вирвався приглушений схлип. Його обличчя було мертвотно-сірим, губи майже синіми. Але найгіршим було інше: його руки за спиною все ще були скуті масивним магічним ланцюгом. Ланки з чорного металу пульсували тьмяним, зловісним світлом, висмоктуючи з нього життя крапля за краплею. Праве око хлопця було щільно заплющене, а по щоці тяглася тонка цівка крові, що вже запеклася, беручи початок прямо під повікою.

 - Рейвене, чуєш мене? Відкрий очі! - вона почала відчайдушно трясти його за плечі, але його голова лише безживно моталася з боку в бік.

   Дихання було настільки слабким, що Ейрін на мить здалося, ніби його й зовсім немає. Вона притиснула вухо до його грудей. Серце билося рідко, на силу проштовхуючи кров через отруєні магією жили.

 - Ні, ти не можеш так піти! Ти обіцяв розбити мені серце, пам'ятаєш? - закричала вона, заливаючись сльозами. - Тож вставай і роби це! Не смій помирати!

   Вона гарячково зірвала з плеча сумку і почала викидати вміст прямо на мокрий пісок.

 - Так, ланцюги... Спочатку ланцюги. Вони блокують його регенерацію.

   Вона вихопила невеликий гранований кристал «Руйнівник уз». Приклавши його до магічного замка на зап'ястях Рейвена, вона заплющила очі й влила в артефакт усю свою волю. Кристал завібрував, видаючи високий, майже ультразвуковий свист.