Розділ 20. Печатка зради та холодні глибини

   Біль більше не був просто відчуттям, він став фізичним простором, у якому Рейвен тепер існував. Кожен удар серця відгукувався в його оці спалахом розпеченого свинцю. Фіолетова іскра, що ввірвалася в зіницю, пустила своє отруйне коріння глибоко в мозок, перетворюючи думки на уривки криків. Його підхопили під руки грубо, без тіні тієї шани, яку воїни Раміза виявляли ще годину тому. Його волокли по дерев’яному настилу причалу, і звуки боротьби за спиною ставали дедалі тихішими.

   Раміз, грізний воєначальник, та його вірні люди, які обіцяли віддати життя за Рейвена, тепер лежали на камінні. Їх накрило потужною хвилею сонної магії, що вдарила в спину в ту саму мить, коли Рейвен упав. Це була не ворожа атака ззовні. Це був удар тих, хто йшов слідом. Корабель, хитаючись на хвилях, прийняв свого в’язня. Рейвена кинули на палубу, і важкі магічні ланцюги, що пахли холодною сталлю та запеченою кров’ю, обвили його зап’ястя. Вони не просто зв’язували руки, вони впивалися в його магічні канали, висмоктуючи залишки сил.

   Він сидів на колінах, низько опустивши голову. Краплі поту змішувалися з кров’ю, падаючи на палубні дошки. Але Рейвен Вальтор був сином короля, навіть якщо цей король його ніколи не любив. Він змусив себе підняти голову, долаючи пульсуючу в оці муку. Перед ним стояла Сайрін. Її обличчя, що ще недавно здавалося йому обличчям єдиної близької людини, тепер було освітлене сяйвом сонця. На ньому не було ні краплі тепла, тільки торжество та задавнена, виплекана роками жорстокість.

 - Чому? - голос Рейвена був хрипким, він заледве впізнавав його. - За що, Сайрін? Ти ж... ти говорила про справедливість. Про повернення додому. Навіщо вся ця брехня?

   Сайрін опустилася перед ним на коліна, витончено розправивши поділ своєї дорогої сукні. Вона дивилася на нього так, ніби він був комахою під мікроскопом. Раптово вона розсміялася дзвінко, чисто, і від цього сміху в Рейвена всередині все заледеніло.

 - Справедливість? Повернення? - вона хитнула головою. - Племіннику, ти завжди був занадто наївним для свого походження. Через те, що твоя мати, моя дорогоцінна старша сестра, обрала твого батька... через те, що вона уявила себе великою коханкою короля, на всю нашу родину лягла тінь. Тінь презирства, ненависті та бруду. Ти думав, тільки ти страждав у цьому житті?

   Вона простягнула руку і грубо схопила його за підборіддя, змушуючи дивитися їй в очі.

 - Я якраз збиралася вийти заміж, коли сталася та ганьба з твоєю матір’ю. Родина мого нареченого, одного з найвпливовіших людей союзу, відмовилася родичатися зі мною. Вони сказали, що в моїй крові тече те саме божевілля і та сама порча, що і в сестрі. Весь наш рід занурився у бруд. Ми втратили все. Вплив, золото, право голосу. Моє життя було зруйноване через твоє народження. І я чекала. Довго чекала, поки випаде нагода очистити наше ім’я.

   У цей момент за її спиною пролунали важкі кроки. До них підійшов чоловік, якого Рейвен раніше не бачив. Він був одягнений в обладунки без розпізнавальних знаків, а його обличчя приховувала тінь глибокого каптура. Він наступив чоботом на ланцюг Рейвена, змушуючи того здригнутися від болю.

 - Твій старший брат передає тобі вітання, - промовив чоловік низьким, позбавленим емоцій голосом. - І він дуже, дуже жадає з тобою зустрітися.

   Рейвен завмер. Біль в оці на мить відступив перед шоком, що прошив його свідомість.

 - Брат? - видихнув він. - Мені казали... мені завжди казали, що він загинув. Зник тієї ночі. Що його більше немає. Про нього було заборонено навіть згадувати в документах.

   Чоловік у каптурі усміхнувся.

 - Твій батько вмів ховати кінці у воду, але він не зміг убити власну плоть і кров. Істинний спадкоємець живий. Він ріс у тіні, загартовуючись у ненависті до тебе, до самозванця, який посів його місце в серці короля. До завтрашнього ранку ми прибудемо в таємний порт, де істинний правитель знищить пародію в твоєму обличчі. Ти лише жертовне ягня. Твоя смерть стане спокутою для твого брата, ключем, який дозволить йому зійти на трон, як це і мало статися за правом первородства. Тож цей день... насолоджуйся його останніми годинами. Це твій останній день життя на цій землі.

   Сайрін знову заговорила, і в її голосі відчувалося отруйне співчуття.

 - Подивися правді в очі, Рейвене. Ти ніколи й нікому не був потрібен. Ані батькам, які бачили в тобі лише проблему. Ані народу, який проклинав тебе. Ані твоїй нареченій. Щойно вона побачила твою справжню сутність, щойно вона зрозуміла, на що ти перетворюєшся, вона втекла. Вона обрала смерть, стрибок у крижану воду, аби тільки не залишатися поруч із тобою. Вона обрала безодню, а не тебе.

 - Ейрін... - серце Рейвена пропустило удар. - Вона... вона мертва чи жива? Відповідай мені!

   Сайрін гидливо виплюнула слова йому в обличчя.

 - Яка тепер різниця? Вона відмовилася від тебе. Вона покинула тебе у найскрутнішу хвилину, злякавшись твоєї магії. Ніхто тебе не полюбить, чудовисько. Ти тупикова гілка, помилка природи. До того ж... жити тобі все одно залишилося недовго.

   Вона нахилилася до самого його вуха, обдавши його запахом гіркого мигдалю.

 - Та магія, яку ти поглинав з моїх кристалів... Вона була заздалегідь отруєна. Повільна, вишукана отрута, що поступово руйнує твої канали зсередини. Кожне поглинання робило тебе слабшим, хоча ти й відчував приплив сил. Це була лише ілюзія. Ми не могли ризикувати, знаючи, на що ти здатний у люті.

   Рейвен раптом усміхнувся. Це була страшна, поламана усмішка людини, яка щойно зрозуміла, що сягнула самого дна. Його отруїла власна тітка. Його зрадили ті, кому він довірив свою останню надію. Світ знову показав своє справжнє обличчя.

 - Але Ейрін... - прошепотів він сам собі.

   Якщо вона жива... Якщо є бодай крихітний шанс, що її стрибок не був кінцем... Він відчув, як усередині нього, всупереч отруті та магічним путам, забігало щось первісне. Не та темрява, яку він поглинав, а його власна, істинна сила Вальторів, народжена з болю та відчаю.