Розділ 19. Колиска безодні та шипи зради

   Крижані обійми океану зімкнулися над головою Ейрін з оглушливим рокотом. Перші секунди були сповнені хаосу. Бульбашки повітря, що виривалися з легень, каламутна завись води і важкий ритм серця, що билося в самих вухах. Вона очікувала, що випірне, що течія підхопить її і понесе геть від чорного кіля корабля Рейвена, але реальність виявилася іншою. Щось неприродне, важке і владне вчепилося в її щиколотки, немов невидимі пута, і потягнуло вниз, у непроглядну синяву.

   Ейрін відчайдушно забила ногами, намагаючись пливти вгору, до далекого, мерехтливого дзеркала поверхні, де ще вгадувалися вогні палуби. Але магія, що просочила солону воду, була непохитною. Вона не була злою чи агресивною, скоріше наполегливою, як сам час. Чим сильніше дівчина боролася, тим глибше вона занурювалася. Легені почали горіти від нестачі кисню, паніка підступала до горла, застеляючи очі пеленою.

   «Я потону... Невже це кінець?» - промайнуло в її згасаючій свідомості.

   І раптом, у самій гущавині темряви, десь далеко внизу, пробився тьмяний, золотистий промінь світла. Він мерехтів, немов дороговказна зоря в північному небі. Ейрін завмерла. Дивний спокій опустився на неї. Вона перестала боротися з течією, розслабила м'язи і дозволила незрозумілій силі вести її туди, у безодню. Вода навколо неї закрутилася невидимим коконом, оберігаючи від тиску і дозволяючи дихати, не легенями, а самою шкірою, що вбирала магію.

   Через вічність перед очима дівчини постало величне і лякаюче видовище. На дні, серед безмовних скель, височіла дивна споруда. Це була частина стародавнього храму, чий білий камінь давно поріс смарагдовим мохом і довгими водоростями, що ліниво колихалися. Усюди, немов живі іскри, плавали дивовижні рибки зі світними лусочками. У центрі цього підводного святилища, на тонкому постаменті з білого мармуру, лежала крихітна, абсолютно прозора сфера.

   Ейрін попрямувала до неї, підштовхувана м'яким потоком. Їй було страшно торкатися невідомого артефакту, адже вона знала, що такі речі просто так до рук не даються. Але внутрішній голос, тихий і владний, шепотів, що саме заради цього моменту вона була перенесена в цей час. Її пальці, бліді в синяві води, торкнулися холодної поверхні сфери.

   Світ вибухнув сліпучим білим світлом. У мить ока Ейрін опинилася в дивному вакуумі. Тут не було води, не було повітря, тільки нескінченна порожнеча, залита м'яким сяйвом. Вона немов парила уві сні, позбавлена ваги і страху. Перед нею, із самого світла, зіткалася постать жінки. Вона була божественно вродливою. Довге волосся струмувало навколо неї, немов живе золото, а сукня здавалася витканою із самих магічних ниток світобудови, переливаючись усіма кольорами заходу сонця.

   Жінка заговорила, і її голос звучав одразу звідусіль, із глибини душі Ейрін і з самої порожнечі.

 - Я чекала на тебе, дитя іншого часу, - промовила вона, і тепло її слів огорнуло Ейрін, як плед. - Я знаю, хто ти і з якою великою місією прийшла в цей знівечений світ. Ти надія там, де мала бути тільки розруха. Ти можеш урятувати майбутнє, але ціна буде високою.

   Ейрін хотіла запитати, що їй робити, але жінка підняла руку, закликаючи до мовчання.

 - Твій шлях лежить через серце того, кого ти називаєш монстром. Щоб зупинити темряву, тобі потрібно здобути першу сльозу Рейвена. Він ніколи не плакав, його біль завжди перетворювався на лють, тому його перша сльоза, це найпотужніший магічний компонент у цій реальності. На тебе чекає випробування любові, де кожен твій крок завдаватиме рани. Вибір за тобою, створити зброю, яка знищить монстра, зберігши в ньому людину, чи повністю стерти його сутність із цього світу. Ти сама все зрозумієш, коли прийде час.

   Жінка сумно усміхнулася, і її образ почав танути.

 - Пам'ятай одне, чим далі ти будеш від Рейвена, тим швидше темрява поглине його. Без тебе він стане тим, від кого не буде порятунку ні живим, ні мертвим. Йди.

   Знову спалах. Ейрін відчула, як сфера вбирається в її долоню, залишаючи на шкірі пульсуючий золотистий слід. У ту ж секунду потужний потік води підхопив її і з неймовірною швидкістю поніс угору, геть від стародавнього храму, до далекого світла поверхні.

   У цей час на палубі корабля панувало похмуре оживлення. Рейвен стояв біля борту, вдивляючись у темні води, де щойно зникла Ейрін. Його магія палахкотіла навколо нього чорними іскрами, змушуючи матросів триматися на шанобливій відстані. Сайрін підійшла до нього зі спини, її обличчя виражало дивне задоволення, яке вона намагалася приховати за маскою діловитості.

 - Рейвене, заспокойся, - її голос пролунав різко. - Твої люди знайшли її. Магічний слід вивів їх до причалу старого рибальського села недалеко звідси. Її перехопили, коли вона намагалася вибратися на берег. Вона зараз там, під охороною. Ми заберемо її, як тільки причалимо.

   Рейвен різко обернувся. Його очі зблиснули такою люттю, що Сайрін мимоволі відступила на крок.

 - Якщо з її голови впаде хоча б одна волосина, я випалю цей берег до самого горизонту, - процідив він крізь зуби.

   Корабель, підкоряючись командам Раміза, повільно взяв курс на пірс, що виднівся вдалині. Минуло зовсім небагато часу, і важкий корпус судна з глухим стукотом притерся до дерев'яних паль причалу. Рейвен першим стрибнув на берег, не чекаючи трапа.

   Там стояло кілька людей із його команди. У центрі, на колінах, застигла постать у знайомому одязі. На голову полонянки був накинутий грубий полотняний мішок, а руки були туго зв'язані за спиною.

 - Чому на ній мішок? - Рейвен підійшов майже впритул, його голос тремтів від напруги. - Зніміть це негайно!

   Його наказ був проігнорований. Матроси стояли нерухомо, немов кам'яні боввани. Сайрін, що зійшла з корабля слідом за ним, завмерла в тіні, спостерігаючи за сценою з незрозумілою напівусмішкою.

 - Я сказав зняти! - заревів Рейвен, виходячи з себе.

   Він скинув руку, і потік чорної магії, що зірвався з його пальців, на клапті розірвав мішок на голові полонянки. Але коли тканина опала, Рейвен завмер, відчуваючи, як серце пропускає удар.