Розділ 15. Полонянка півночі

   Ейрін повернулася до своїх покоїв, намагаючись вгамувати тремтіння в руках і вирівняти дихання. Вона очікувала побачити порожню вітальню, але, щойно переступивши поріг, завмерла. Рейвен уже був там. Він сидів на дивані, підперши голову рукою, і в його позі відчувався дивний, оманливий спокій. Коли двері зачинилися за її спиною, він повільно підняв погляд. Його очі, сірі й холодні, наче застигла сталь, пильно вивчали її розпатлане волосся, пил на подолі сукні, подряпану щоку і те, як вона притискала до себе пошкоджену руку.

   Він нічого не сказав, але цей погляд був красномовнішим за будь-які слова. У ньому читалося німе запитання: «Де ти була і що бачила?». Ейрін відчула, як по спині пробіг холодок, але вона змусила себе глибоко вдихнути і пройти в центр кімнати, вдаючи втомлену байдужість.

 - Знаєш, я подумала, що сьогодні в їдальню на сніданок можна не йти, - почала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів. - Там занадто гамірно, всі обговорюють цих воронів і поранених. Я попрошу Марту принести їжу прямо сюди. Ми зможемо спокійно поснідати і... просто поговорити.

   Рейвен підняв брову на знак глибокої недовіри. Він повільно випрямився, і Ейрін помітила, як напружилися м’язи на його шиї.

 - Поговорити? - перепитав він, і в його голосі почулася їдка усмішка. - Про що нам із тобою розмовляти? Про погоду? Про те, як вдало сьогодні лягли тіні в занедбаному саду? Чи, може, ти хочеш обговорити нові способи мого приниження?

   Дівчина проігнорувала його сарказм і сіла в крісло навпроти нього. Вона розуміла, що повинна діяти обережно, не викликаючи підозр у тому, що вона підслухала його зустріч із заколотниками.

 - Я просто хочу, щоб ми стали ближчими, - м’яко промовила вона, дивлячись йому прямо в очі. - Я знає, що між нами багато болю й ненависті, але... можливо, ми могли б спробувати пізнати одне одного краще? Не як пані та слуга, не як полонений і наглядач. А просто як... друзі? Чи хоча б люди, які змушені ділити одну долю.

   Рейвен різко підвівся з дивана. Його обличчя потемніло від гніву.

 - Друзі? Ти серйозно? Після всього, що було? Ти справді віриш, що дружба можлива між вовком і капканом, у який він потрапив?

   Він уже розвернувся, щоб піти до своєї комірчини, не бажаючи продовжувати цю безглузду розмову, але Ейрін раптом заговорила знову, і її слова змусили його завмерти на місці.

 - Якби була можливість кудись втекти... - почала вона, дивлячись у вікно, немов у нікуди. - Далеко-далеко, де нас ніхто не знає. Тільки вдвох. Я б, не задумуючись, скористалася цим шансом.

   Рейвен повільно повернувся до неї. Його погляд став гострим, як бритва. Він підозріло примружився, намагаючись зрозуміти, чи це не пастка.

 - Чому? - запитав він коротко.

 - Тому що я втомилася, - Ейрін сумно усміхнулася. - Якби навколо нас не було всіх цих дурних правил, давніх законів, очікувань мого батька і вимог суспільства. Якби не було цього вічного осуду в очах оточуючих. Ми могли б просто... жити. Нічого і нікого не боятися. Подорожувати, бачити світ, а не тільки ці кам’яні стіни. Мене ж теж втомлює перебувати вічно під замком, під наглядом учителів та охорони, без права гуляти там, де мені хочеться. Навіть із цієї академії без дозволу нікуди не втечеш. Ми обоє тут у полоні, просто ланцюги у нас різного кольору.

   Вона повернулася і подивилася на хлопця. Той стояв нерухомо, його обличчя було непроникним, але в глибині зіниць щось здригнулося. Він явно почав підозрювати, що ця розмова розпочата не просто так, що вона щось знає або відчуває його плани. Ейрін зрозуміла, що зайшла занадто далеко, і вирішила розрядити обстановку.

 - Втім, це просто дурні мрії, - легковажно додала вона. - Але, якби не мрії, було б зовсім складно рухатися далі. Мрії, це єдине, що дає сили. Може, колись настане момент, коли ми обоє станемо вільними і зможемо самі обирати свій шлях. Якщо не хочеш йти до їдальні, справа твоя. Марта принесе їжу сюди. А мені час збиратися на лекції.

   Вона швидко пішла до спальні, відчуваючи шкірою його важкий погляд, що свердлив їй спину. Вона знала, що заронила зерно сумніву, але водночас викликала його підозри. Тепер їй треба було бути втричі обережнішою.

   День пролітав болісно швидко і водночас тягнувся, як густа смола. На лекціях Ейрін сиділа як на голках. Голоси професорів зливалися в незрозумілий гул, а в голові крутилася тільки одна картина: світанок, корабель у бухті й Рейвен, що йде назавжди. Вона мусила піти за ним. Це був її єдиний шанс врятувати його і своє майбутнє.

   Ближче до вечора, коли академія поринула в сутінки, Ейрін почала діяти. Вона дістала зі схованки невелику заплечну сумку, магічно розширену всередині, подарунок батька на її тринадцятиріччя. Туди вона акуратно склала найнеобхідніше: змінний одяг, запас лікувального зілля, трохи золотих монет, кинджал і кілька потужних захисних артефактів. Вона сховала сумку під ліжком, прикривши її важким покривалом, а сама лягла, не роздягаючись, прямо поверх ковдри.

   Вона залишила двері у вітальню прочиненими, як і минулої ночі. Щоб не проспати момент його виходу, Ейрін випила гірке бадьорливе зілля, яке не давало заснути щонайменше вісім годин. Вона лежала в темряві, прислухаючись до кожного шурхоту. Серце калатало в такт тіканню годинника на стіні.

   Минула година, друга. За вікном прокричав нічний птах. І ось, коли місяць уже почав схилятися до горизонту, Ейрін почула його. Тихий, майже невагомий скрип мостини у вітальні. Потім звук дверей на терасу, що відчиняються.

   Вона зачекала рівно десять секунд, схопила сумку і вислизнула зі спальні. Рейвена вже не було. Вона побачила лише, як хитнулася фіранка на відчинених дверях. Ейрін, яка заздалегідь перевдяглася у зручні дорожні штани, сорочку і темну накидку з каптуром, безшумно рушила за ним.

   Нічний сад зустрів її сирим холодом і лякаючими тінями. Вона бачила попереду темний силует хлопця, який рухався з вражаючою швидкістю і грацією хижака. Рейвен не йшов стежками, він пробирався крізь хащі, наче знав тут кожен кущ. Ейрін дуже боялася втратити його з очей. Гілки чіплялися за накидку, колючки дряпали руки, але вона не відставала, намагаючись ступати слід у слід.