Розділ 14. Тінь завтрашньої втечі

   Сонячний промінь, що пробився крізь важкі штори, торкнувся обличчя Ейрін, змушуючи її поморщитися і повільно розплющити очі. Вона довго лежала нерухомо, дивлячись у стелю і прислухаючись до тиші кімнати. Але це була не та мертва тиша, до якої вона звикла. Повітря в спальні здавалося іншим: густим, наелектризованим, просякнутим ледь вловимим ароматом хвої, холодної сталі та нічного лісу.

   Ейрін різко сіла в ліжку, підтягнувши ковдру до підборіддя. Серце в грудях забилося частіше. Вона чітко відчувала, що зовсім нещодавно тут хтось був. Присутність цієї людини відчувалася майже фізично, немов невидимий слід на зім’ятому простирадлі поруч із нею.

 - Рейвене? - тихо прошепотіла вона в порожнечу, але відповіддю їй був лише шелест листя за вікном.

   Вона схопилася з ліжка і, не взуваючись, боса, вибігла у вітальню. Холодна підлога обпікала ступні, але вона не звертала на це уваги. У вітальні було порожньо. Диван, на якому зазвичай влаштовувався хлопець, був акуратно прибраний, наче на ньому ніхто й не спав. Ейрін завмерла посеред кімнати, важко дихаючи.

   У пам’яті спливали уривки нічного сну. Тепло чужого тіла, сильні руки, що обіймали її так міцно, ніби вона була найбільшим скарбом у світі. Його шепіт, його дихання біля її скроні… Невже це був не сон? Невже він справді увійшов до її спальні, чув її марення і залишився поруч до самого світанку?

 - Не може бути, - пробурмотіла вона, торкаючись пальцями губ. - Адже він сказав, що ненавидить мене. Що розіб’є мені серце.

   Двері в покої рипнули, і увійшла Марта з тацею, на якій стояв сніданок. Побачивши господиню в такому вигляді, босу, розпатлану і схвильовану, служниця ледь не впустила чашки.

 - Панно? Ви вже встали? Я думала, ви проспите довше після вчорашньої пригоди, - Марта поспішно поставила тацю на стіл і підійшла до Ейрін. - На вас лиця немає. Що сталося? Вам знову наснився кошмар?

   Ейрін схопила Марту за плечі, її очі гарячково блищали.

 - Марто, де Рейвен? Ти бачила його? Він виходив із моїх покоїв?

   Служниця здивовано кліпнула очима.

 - Я не бачила, як він виходив звідси, панно. Але коли я йшла з кухні повз внутрішній двір, я помітила його. Він ішов у бік занедбаного саду. Знаєте, того самого, що за старою оранжереєю, куди майже ніхто не заходить.

 - Він був один? - швидко запитала Ейрін.

 - Так, один. Але виглядав він дивно, - Марта насупилася, згадуючи деталі. - Він ішов швидко, постійно озирався. Обличчя було біднішим, ніж зазвичай. Він здавався… чи то сильно схвильованим, чи то наляканим. Я ніколи його таким не бачила. Наче він ішов на якусь дуже важливу і небезпечну зустріч.

   Ейрін не стала слухати далі. Вона кинулася до умивальника, поспіхом плеснула холодною водою в обличчя і почала одягатися з неймовірною швидкістю. Марта намагалася їй допомогти, але дівчина відмахувалася, її пальці тремтіли, коли вона застібала ґудзики на сукні.

 - Пані, почекайте! Опік на руці, я маю змінити пов’язку! - бідкалася служниця.

 - Немає часу, Марто! Залишайся тут. Якщо хтось запитає, я в бібліотеці, - кинула Ейрін уже на бігу.

   Вона вилетіла з кімнати і помчала коридорами академії. Її серце тріпотіло, як спійманий птах. Передчуття біди наростало з кожною секундою. Занедбаний сад був місцем похмурим і диким, там магія землі була спотворена, і рослини розрослися в потворні колючі джунглі.

   Діставшись околиці саду, Ейрін сповільнила крок, намагаючись рухатися безшумно. Вона пішла вузькою стежкою, що заросла густим мохом. Кілька разів вона спотикалася об коріння дерев, що стирчало, ледь тримаючи рівновагу. В один момент її нога зісковзнула в яму, приховану листям, і вона ледь не впала. Щоб утриматися, вона вхопилася рукою за кам’яний виступ зруйнованої стіни. Тупий біль миттєво пронизав обпечену руку, перед очима на мить попливли кола, але вона лише міцніше зціпила зуби.

 - Тільки не зараз, - прошепотіла вона, долаючи нудоту від болю.

   Вона продиралася крізь хащі, коли прямо перед її обличчям зпружинила важка гілка. Дівчина ледь встигла відхилитися, гілка лише злегка подряпала її щоку. Ейрін завмерла, прислухаючись. І тут вона почула приглушені голоси.

   Зачаївшись за густим кущем жимолості, вона пригнулася до самої землі. Крізь сплетіння гілок їй відкрилася невелика галявина, прихована в тіні старої плакучої верби. Там стояв Рейвен, а навпроти нього двоє людей у довгих темних плащах із глибокими каптурами, що повністю приховували їхні обличчя. Ейрін затамувала подих, боячись навіть моргнути.

 - Ми знайшли спосіб, - пролунав чоловічий голос, низький і хрипкий. - Твоя втеча можлива. Фортуна на нашому боці. У батька цього дівчиська зараз серйозні проблеми на кордоні, державні справи забирають у нього весь час. Він не стежить за тобою так, як раніше.

 - І сама Ейрін, судячи з наших донесень, послабила повідець, - додав другий голос, жіночий, різкий і впевнений. - Вона більше не тримає тебе біля себе як кімнатну собачку. Вона дає тобі свободу пересування академією. Це наш шанс.

   Рейвен стояв нерухомо, його руки були зчеплені за спиною. Він мовчав, уважно вдивляючись у тіні каптурів.

 - Ми вже найняли корабель, - продовжував чоловік. - Він стоїть у закритій бухті за лісом. Якщо ти готовий повернути собі те, що було в тебе відібрано, якщо ти готовий стати тим, ким маєш бути за правом крові, ми допоможемо. Завтра на світанку ми зможемо відплисти. Все вже готово.

 - Твоя родина по лінії матері прислала людей, - вставила жінка. - Вони віддані тобі. Вони допоможуть нам пройти крізь прикордонні пости без проблем. Але це ще не все.

   Вона дістала з-під плаща невеликий мішечок і простягнула його Рейвену. Всередині щось тьмяно блиснуло.

 - Тут артефакти, створені найкращими майстрами твого народу. Вони допоможуть розширити твоє магічне вмістилище. Ми знаємо, що твої канали були штучно заблоковані, але ця магія наситить їх силою. Більше того, ці камені здатні послабити кривавий зв’язок із твоєю зарученою. Ритуал буде болісним, але він дасть тобі свободу. Ти зможеш розірвати цей ганебний ланцюг.