Розділ 10. Тепло чужого болю

   Розмови про те, що сталося на галявині біля оранжерей, розлетілися академією подібно до лютого шторму, що змітає все на своєму шляху. Коридори гули, як розтривожений вулик. Студенти, збившись у купки, збуджено жестикулювали, переказуючи один одному подробиці кривавого хаосу.

   Ніхто не міг зрозуміти, що саме змусило сотні, а то й тисячі чорних воронів зірватися з гілок забороненого лісу і обрушитися на людей із такою скоординованою люттю. Птахи зникли так само раптово, як і з’явилися, розтанувши в гущавині лісу, немов і самі не розуміли, що за сила гнала їх уперед і чому їхня раптова жага крові вщухла в одну мить.

   Усіх поранених студентів поспіхом помістили в лазарет. Цілителі збивалися з ніг, накладаючи регенеруючі мазі та пов’язки. Дивним було те, що всі постраждалі мали схожі травми: глибокі подряпини та рвані рани в ділянці обличчя та шиї. Ніби незримий ляльковод цілився саме туди, де біль відчувається найгостріше, але при цьому милосердно чи розважливо залишав усіх живими. Смертей не було, але жах, що оселився в серцях молодих магів, був куди довговічнішим за фізичні рани.

   У кімнаті Ейрін панувала зовсім інша, важка і густа тиша. Вони сиділи у вітальні, розташувавшись один навпроти одного в глибоких кріслах. Дівчина не зводила погляду з Рейвена, намагаючись прочитати бодай щось на його блідому, як крейда, обличчі. Хлопець же, здавалося, повністю покинув цю реальність. Його погляд був спрямований у порожнечу, крізь стіни та меблі, у якийсь тільки йому відомий простір.

   Він думав настільки глибоко і зосереджено, що навколишній світ перестав для нього існувати. У його голові все ще звучав лопіт тисяч крил, а перед очима стояло обличчя Ейрін, яка мить тому закрила його собою від пазурів. Це не вписувалося в його картину світу. Це ламало всі його плани помсти, роблячи їх дрібними та брудними.

 - Рейвене... - тихо покликала Ейрін, порушуючи безмовність.

   Він не поворухнувся. Дівчина зітхнула і придивилася до нього уважніше. Її погляд ковзнув по його плечах, спустився до рук, і тут вона помітила темну пляму на рукаві його сорочки.

 - Рейвене, ти поранений? - її голос став тривожним. - Я бачу кров на твоїй руці.

   Хлопець повільно, немов випливаючи з глибокої води, повернувся зі своїх думок. Він кліпнув, фокусуючи погляд на дівчині, а потім простежив за її вказівним пальцем. Він подивився на свою долоню, де крізь поспіхом притиснуті пальці просочилася червона смуга.

 - Це нічого, - відповів він безбарвним, майже механічним голосом. - Подряпався, коли ти на мене звалилася. Мабуть, зачепив якийсь гострий камінь чи гілку.

   Ейрін не стала слухати виправдань. Вона тут же схопилася, підбігла до шафи і дістала аптечку, яку Марта завжди тримала напоготові. Підійшовши до хлопця, вона рішуче простягнула руку за його долонею. Рейвен спочатку інстинктивно відсмикнув руку, його тіло напружилося, готове до захисту чи втечі. В його очах на мить спалахнула колишня недовіра.

 - Дай мені руку, - твердо, тоном, що не терпів заперечень, промовила вона. - Я не збираюся завдавати тобі болю. Просто дозволь мені допомогти.

   Під її прямим і чесним поглядом Рейвен раптово здався. Він розслабив плечі і повільно простягнув їй поранену кінцівку. Ейрін опустилася на коліна перед його кріслом і почала обережно обробляти поріз антисептичним розчином. Її пальці були напрочуд теплими і ніжними. Вона діяла впевнено, без тіні гребування, яке він звик бачити на обличчях оточуючих. Коли рана була очищена, вона акуратно перемотала його долоню і зап’ястя білосніжним бинтом, закріпивши край вузлом.

   Закінчивши, Ейрін не повернулася в крісло. Вона підійшла до високого вікна і завмерла, вдивляючись у далечінь, туди, де за горизонтом ховався ліс, що став сьогодні джерелом кошмару. Вона довго мовчала, і Рейвен дивився на її тонкий силует, підсвічений денним світлом.

 - Ти маєш бути обережним, Рейвене, - заговорила вона, не обертаючись. Її голос звучав тихо, але в ньому чулася дивна сталева нота. - Ти повинен жити. Чуєш? Я не дозволю, щоб ти постраждав чи, тим паче, загинув. Більше ніхто не посміє підняти на тебе руку, поки я поруч.

   Хлопець видав короткий, сухий звук, схожий на смішок.

 - Чому? - запитав він, і в цьому питанні було стільки гіркоти, що повітря в кімнаті, здавалося, похолодало. - Навіщо тобі це, Ейрін? Тобі нудно? Чи це нова форма гри, відростити жертві крила, щоб потім було цікавіше їх підрізати?

   Дівчина різко повернулася до нього. Її обличчя було серйозним, без тіні звичної зверхності.

 - Тому що так мені хочеться, - відповіла вона просто. - Хіба потрібне інше пояснення? У тому, щоб захищати близьку людину, немає нічого поганого. Зрештою, ми ж заручені. Це мій обов’язок і моє бажання.

   Рейвен усміхнувся, хитнувши головою. Він не вірив жодному її слову. Або ж він просто відчайдушно, всіма силами душі не хотів у це вірити. Адже якщо вона каже правду, то вся його ненависть, що стала його єдиною опорою і сенсом життя, виявиться помилкою. А визнати це було страшніше, ніж померти від пазурів ворона.

   Половину дня до самого обіду вони провели у вітальні. Заняття скасували. Ректор видав указ: усім студентам залишатися у своїх кімнатах до з’ясування обставин і причин такої дивної поведінки птахів. Магічні патрулі прочісували територію, але ліс беріг свої таємниці.

   Коли настав час обіду, академією розлігся магічний гонг. Студентам дозволили вирушити до їдальні. Ейрін піднялася і поправила форму.

 - Ходімо, - сказала вона Рейвену. - Йди за мною.

   Хлопець підвівся, його обличчя знову перетворилося на непроникну маску.

 - Для чого? - запитав він, не рухаючись із місця. - Хочеш, щоб із мого забинтованого вигляду знову всі посміялися? Чи сподіваєшся, що хтось випадково перекине мені на голову гарячу кашу, а ти подивишся на цю виставу?

   Ейрін зупинилася біля самих дверей і обернулася. Її очі спалахнули смарагдовим вогнем.