Розділ 8. Шепіт крил

   Вечір опустився на академію раптово, огортаючи білокам’яні стіни густими, майже відчутними фіолетовими сутінками. Ейрін поверталася до своїх покоїв, почуваючись так, ніби на її плечах лежав тягар цілого прожитого життя. Розмова з Рейвеном усе ще звучала у вухах болісною луною, кожне його слово було подібне до удару по відкритій рані. Тепер вона знала правду, і ця правда пекла серце, змушуючи переосмислювати кожен свій вдих у цьому новому, чужому світі.

 - Пані, ви нарешті повернулися, - Марта зустріла її біля самого порога, нервово поправляючи мереживний фартушок. Вигляд у служниці був тривожний, вона раз у раз озиралася на зачинені двері вітальні.

 - Як він? - Ейрін кинула короткий, напружений погляд у бік покоїв.

 - Не торкнувся, - тихо зітхнула дівчина, кивнувши на незайманий піднос із їжею, що так і стояв на витонченому столику. - Як ви пішли, він завмер, немов кам’яна статуя. Сидів так цілу годину, не кліпаючи, дивлячись в одну точку. А потім просто встав, мовчки, і пішов на терасу. Напевно, готується до сну... якщо це взагалі можна назвати сном на крижаному камені в таку вогкість.

   Ейрін стиснула кулаки так, що нігті боляче впилися в долоні. Упертий, зранений, він не вірив жодному її жесту. Вона розуміла його. Після років катувань і зрад безглуздо було очікувати, що тарілка супу виправить усе. Але вона не збиралася здаватися. Якщо вона не проломить цю стіну сьогодні, завтра може бути пізно.

 - Марто, негайно забери це. Спустися на кухню і принеси найсвіжішу вечерю. Нехай кухарі приготують щось ситне, м’ясне, і щоб пара йшла. І додай туди того ягідного узвару, що вони варять для професорів. Живо!

   Коли служниця зникла за дверима, Ейрін підійшла до виходу на терасу. Скляні двері були прочинені, і в кімнату тягнуло вечірньою прохолодою та запахом мокрої хвої.

 - Рейвене, - покликала вона, намагаючись, щоб голос звучав твердо, але без колишньої отруйної владності. - Зайди в кімнату. Це наказ.

   Через довгу хвилину двері тихо рипнули. Хлопець увійшов безшумно, його постать у сутінках здавалася майже примарною, позбавленою плоті. Він не дивився на неї, застигнувши біля стіни в тіні масивної шафи. Коли Марта повернулася з новим тацею, від якої по кімнаті поплив густий, дражливий аромат печені, Ейрін сама взяла її з рук служниці. З глухим, вагомим стукотом вона поставила піднос перед хлопцем на невисокий столик.

   Рейвен опустив погляд на тарілки. В його очах, оповитих пеленою втоми, читалася холодна готовність до нового раунду принижень. Він чекав, що зараз вона змусить його їсти з підлоги або почне кидати шматки м’яса в обличчя.

   Ейрін, не кажучи ні слова, взяла срібну виделку. Вона повільно, підкреслено спокійно відрізала шматок м’яса з його тарілки і з’їла його. Потім відламала край теплого хліба і прожувала його, запивши ковтком узвару з його кубка.

 - Тут немає отрути, Рейвене, - промовила вона, дивлячись йому прямо в зіниці, намагаючись передати всю ту щирість, на яку була здатна. - І її більше ніколи не буде в твоїй їжі. Ні зілля, ні отрути, ні насмішок. Можеш вірити мені або ненавидіти ще дужче, але я не збираюся витрачати свої сили на подібні підлості. Повечеряй нормально. Тобі потрібні сили, завтра важкий день. І сьогодні ти спиш не на терасі. Забудь про той куток. Лягай на диван у вітальні. Тут тепло, і я скажу Марті принести ще одну ковдру.

   Вона бачила, як він здригнувся. Його кадик смикнувся, губи розімкнулися, немов він хотів щось заперечити, звично огризнутися чи відмовитися, але Ейрін не дала йому вставити ні слова. Вона різко розвернулася і пішла у свою спальню, навмисно залишивши двері прочиненими. Вона залишила лише вузьку щілину, через яку в темну спальню проникало слабке, тремтливе світло з вітальні.

   Серце її калатало так, що здавалося, його чути в усій академії. Вона причаїлася біля отвору, затамувавши подих, боячись ворухнутися. Спочатку у вітальні стояла мертва, томлива тиша. Вона вже почала думати, що він знову пішов на холод, але раптом почувся тихий, обережний дзвін столового прибору об порцеляну. Рейвен їв. Вперше за довгий час він їв нормальну, людську їжу, не чекаючи миттєвої смерті чи знущального реготу.

   Пізніше, через годину, вона побачила крізь щілину, як його тінь мигнула біля дивана. Він довго стояв поруч, немов не наважуючись торкнутися м’якої оббивки, а потім усе ж улігся, витягнувшись на повний зріст. Він лежав нерухомо, дивлячись у нічне вікно, де в чорній височині мерехтіли холодні, байдужі до людських бід зірки.

   У його позі було стільки зачаєної самотності, що Ейрін до болю в зубах захотілося вийти, підійти до нього і просто накрити його пледом. Але вона залишилася на місці. Вона знала, що будь-яка зайва ніжність зараз буде сприйнята як брехня. Довіра, це міст, який їм доведеться будувати на згарищі, і один невірний крок обвалить усе.

   Ранок настав сірий, просякнутий вогкістю та запахом гнилого листя. Ейрін прокинулася задовго до світанку, ведена якимось внутрішнім, гарячковим неспокоєм. Вона швидко накинула халат і вийшла у вітальню, сподіваючись побачити сплячого хлопця, але диван був уже порожній. Подушки були акуратно збиті, плед складений на краю, жодного зайвого сліду того, що тут хтось перебував. Тільки розчинені навстіж двері впускали в кімнату ранковий туман.

 - Де він, Марто? - запитала дівчина, коли служниця прийшла допомагати їй з ранковим туалетом.

 - Пішов на самому світанку, пані, - Марта намагалася не дивитися Ейрін в очі, старанно розчісуючи її волосся. - Сказав, що в нього накопичилося багато доручень у стайнях та на задньому дворі. Ті, що ви... ну, колишня ви... давали йому ще минулого тижня. Вигляд у нього був похмурий, але він хоча б не хитався від вітру.

   Ейрін насупилася. Вона не пам’ятала цих доручень, але розуміла, що Рейвен просто використовує будь-яку можливість, щоб опинитися якомога далі від неї. Весь сніданок у величезній їдальні вона провела як на голках. Вона механічно жувала їжу, виглядаючи серед слуг і молодшокурсників одну-єдину чорну макушку, але Рейвена ніде не було видно. Тривога наростала, скручуючись у холодний вузол внизу живота, передчуття біди буквально вібрувало в повітрі.