Розділ 5. Право власності

   Ранок увірвався до спальні безцеремонно і яскраво. Ейрін здригнулася, коли важкі оксамитові штори з різким сухим звуком розійшлися в боки, впускаючи всередину цілі снопи сліпучого сонячного світла. Після вчорашньої бурі небо здавалося неприродньо чистим, відмитим до дзеркального блиску, а повітря, що проникало крізь відчинену Мартою стулку вікна, приносило запах вологої землі та хвої.

 - Доброго ранку, панно! - дзвінко проголосила служниця, заповзято метушачись біля платтяної шафи. - Погода просто чудова, зовсім не віриться, що вночі був такий кошмар.

   Ейрін не відповіла. Свідомість, ще затуманена залишками тривожних снів, миттєво сфокусувалася на одній думці. Рейвен. Вона різко відкинула ковдру і схопилася з ліжка, забувши про пристойність. Ноги заплуталися в довгому подолі нічної сорочки, вона незграбно спіткнулася об край килима і ледь не влетіла обличчям у кут комода, дивом утримавши рівновагу. Серце калатало в самому горлі. Не звертаючи уваги на здивований вигук Марти, Ейрін босоніж добігла до важких дверей купальні й ривком відчинила їх.

   Там було порожньо. Волога пара давно розсіялася, мідна лохань стояла сухою і холодною, а на підлозі, де вночі сидів хлопець, не залишилося нічого, крім акуратно складеного вологого рушника. Повітря в приміщенні ще зберігало слабкий аромат мила, але самого Рейвена і слід простиг.

 - Де він? - Ейрін обернулася до Марти, її голос тремтів від незрозумілої суміші страху й розчарування. Служниця, що завмерла із сукнею в руках, здивовано кліпнула очима.

 - Хто, пані? Ах, пан Рейвен... Ну, мабуть, пішов на світанку, щойно шторм вщух. Він же знає, що йому не можна перебувати у ваших покоях без прямого наказу. Найімовірніше, він спустився до чорного входу кухні їдальні.

 - Навіщо? - Ейрін насупилася, відчуваючи, як усередині наростає глухе роздратування на саму себе.

 - Ну... - Марта завагалася, відводячи очі. - Щоб поїсти, панно. Ви ж знаєте, його ім'я не внесене до списків загального харчування їдальні академії за вашим... за розпорядженням герцога. Стара кухарка Гретта іноді підгодовує його з жалю недоїдками або черствим хлібом. Більше йому розраховувати нема на що, адже до загальної зали його не впустять навіть на поріг.

   Ейрін завмерла, вражена простотою і жорстокістю цієї правди. Він не просто вигнанець, він буквально голодує у стінах цього найбагатшого закладу. Жаль, гострий і колючий, знову встромився в її серце. Вона згадала його бліде обличчя у воді, його порожні очі. Він навіть поїсти не може як нормальна людина. Але що вона могла зробити прямо зараз?

   Кинутися шукати його по підсобках? Закричати на весь світ, що тепер усе буде інакше? Ні, це було б занадто підозріло. Вона все ще не розуміла, чи пробудилося в ньому те прадавнє зло, чи то темрява ще тихо дрімає, очікуючи останнього поштовху.

 - Допоможи мені одягнутися, - сухо скомандувала вона, придушуючи бажання зірватися з місця. — Ми йдемо до їдальні.

   Збори зайняли вічність. Марта затягувала корсет, поправляла мереживо, розчісувала сріблясте волосся Ейрін, поки та сиділа як на голках. Дівчина розуміла, що вона єдиний шанс врятувати цього хлопця і, можливо, все майбутнє цього світу. Але кожна її дія має бути вивірена, інакше вона просто зруйнує крихкий баланс.

   Коли вони нарешті увійшли до загальної їдальні академії, там уже було гамірно. Величезний зал із високими склепіннями був заповнений студентами в ошатних формах. Дзвеніли столові прибори, чувся сміх, у повітрі витав аромат кави та свіжих круасанів. Ейрін зайняла місце за столом для вищої знаті, але їжа не лізла в горло. Вона механічно колупала виделкою в тарілці, прислухаючись до кожного звуку.

   Раптово з боку дальніх дверей, що вели до кухонних приміщень, долинули гучні вигуки та знущальний регіт. Студенти, що снідали, почали озиратися. За мить двері відчинилися, і двоє кремезних хлопців із факультету бойової магії буквально виштовхнули в зал Рейвена.

   Він виглядав жахливо. Його чистий одяг, який він одягнув уночі, уже був заляпаний липкою рідиною. Один із хлопців тримав у руках відро з кухонними відходами і з реготом виливав його вміст прямо на голову Рейвена.

 - Дивіться, наш принц прийшов за добавкою! - волав один із зачинщиків, штовхаючи Рейвена в спину, від чого той упав на коліна прямо посеред проходу. - Ти любиш кістки? То їж, собако! Їж із землі, тобі не місце за столом із людьми!

   Рейвен мовчав. Він стояв на колінах, обтікаючи смердючими помиями, і його пальці так сильно впилися в кам'яну підлогу, що кісточки побіліли. Навколо зчинився неймовірний галас. Студенти реготали, вказуючи на нього пальцями, хтось кинув у нього шматком недоїденого хліба. Ейрін перевела погляд на викладацький стіл. Професори, поважні маги в гаптованих мантіях, сиділи з кам'яними обличчями, підкреслено не помічаючи того, що відбувається. Для них це було природним процесом виховання неугодних.

   У цю мить Ейрін зрозуміла. Саме ця байдужість, ця колективна жорстокість і породжують монстрів. Усі вони, і ці сопляки з відрами, і ці мудрі старці, винні в тому, ким стане Рейвен через кілька років.

   Усередині неї щось лопнуло. Гнів, чистий і лютий, обпік нутрощі. Вона піднялася зі свого місця так різко, що стілець із гуркотом повалився на підлогу.

 - Пані, не треба! - перелякано прошепотіла Марта, хапаючи її за рукав, але Ейрін скинула її руку.

   Вона йшла через зал, і шум поступово затихав. Студенти розступалися перед нею, очікуючи, що крижана леді зараз додасть свого яду в це приниження. Ейрін підійшла до хлопця, який саме замахнувся ногою, щоб ще раз копнути Рейвена в бік.

   Удар її долоні прозвучав як постріл. Вона вклала в цей ляпас усю свою злість. Бойовий маг відлетів на крок назад, хапаючись за палаючу щоку і дивлячись на неї в абсолютному шоці.

 - Ти... ти що твориш? - пробурмотів він, не розуміючи, що відбувається.

 - Це я маю запитати, що ти твориш, нікчемо, - голос Ейрін пронизав тишу їдальні, як сталевий клинок. Вона обвела зал крижаним поглядом, від якого навіть у старшокурсників мурашки пішли по шкірі. - Хто дав тобі право торкатися його?