Розділ 2. Тінь біля порога

   Зал завмер, коли розпорядник вигукнув ім'я Ейрін. Вона відчувала на собі сотні поглядів: захоплених, заздрісних, підлесливих. Весь цвіт аристократії затамував подих, очікуючи на демонстрацію сили першої учениці. Ейрін повільно піднялася зі свого місця. Кожен шелест її важкої смарагдової сукні здавався в тиші, що запала, оглушливим. Вона йшла до постаменту, на якому спочивав величезний накопичувальний кристал, що пульсував внутрішнім холодним світлом.

   «Тільки б не видати себе», - пульсувала думка в її скронях. Вона не знала точно, якою силою володіла ця версія неї, але відчувала всередині гарячий, майже обпалюючий потік магії.

   Ейрін простягнула руку і торкнулася гладкої, крижаної поверхні каменя. Тієї ж миті кристал відгукнувся лютим, сліпучим сяйвом. Смарагдові спалахи злетіли до самого купола залу, переплітаючись із золотистими нитками. Це була чиста, необуздана міць. Залом прокотилося колективне зітхання, а потім вибухнули оглушливі аплодисменти. Ректор задоволено закивав, а батько Ейрін, герцог, ледь помітно усміхнувся, приймаючи вітання сусідів.

   Дівчина повернулася на місце, намагаючись гамувати тремтіння в пальцях. Шоу тривало. Тепер настала черга першокурсників. Це було довге й стомлююче видовище. Підлітки, бліді від хвилювання, один за одним підходили до артефакту. У когось магія виплескувалася впевненим потоком, змушуючи кристал змінювати колір, у когось він ледь помітно мерехтів, видаючи посередні здібності. Ейрін майже не дивилася на них. Її погляд постійно повертався до темної колони в кінці залу, де зачаївся Рейвен.

   Коли останній із новачків відійшов від постаменту, у залі повисла ніякова пауза. Церемонія добігала кінця, але раптово тишу розітнув різкий, проникливий вигук:

 - А як же наш великий наречений? Там ще Рейвен не показав рівень своєї безглуздості та гнилі! Невже ми позбудемося такого задоволення?

   Зал вибухнув реготом. Ейрін здригнулася. Це був один із наближених її батька, молодий граф із нахабним обличчям. Ректор завагався, кидаючи короткий погляд на герцога, але той лише байдуже знизав плечима, мовляв, раз публіка просить, не смію відмовляти.

 - Рейвен Вальтор, - офіційно промовив ректор, і в його голосі не було ні краплі співчуття. - Підійдіть до кристала.

   Із тіні за колонами відокремилася постать. Хлопець ішов повільно, майже не відриваючи погляду від підлоги. Його плечі були напружені, а хода здавалася ламаною — мабуть, розбиті коліна завдавали йому нестерпного болю при кожному русі. Коли він вийшов на світло, сміх став ще гучнішим. Його сіра форма, забруднена пилом і кров'ю, виглядала образою в цьому блискучому залі.

   Рейвен підійшов до постаменту. Він на мить завмер, перш ніж підняти руку. Ейрін бачила, як тремтять його пальці. Він доторкнувся до кристала. Минула секунда, друга, третя... Нічого. Камінь залишився мертвим і холодним, не відгукнувшись навіть найменшим мерехтінням. У ньому не було ні магії, ні тіні сили. Зал вибухнув новим нападом реготу.

 - Пустий! - вигукнув хтось.

 - Гнила кров Вальторів остаточно висохла!

 - Як леді Ейрін взагалі терпить цю істоту поруч із собою?

   Образи сипалися з усіх боків, важкі й липкі. Рейвен стояв нерухомо, його обличчя було приховане за пасмами волосся, але Ейрін бачила, як сильно він стиснув зуби. Ректор сухо відкашлявся, намагаючись відновити подобу порядку.

 - Магії не виявлено. Вільний. Займайся своїми справами, - кинув він, наче звертався до настирливої комахи.

   Рейвен вклонився низько, як і належало слузі, і так само мовчки, не піднімаючи голови, побрів назад у тінь. Ейрін проводжала його поглядом, відчуваючи, як усередині все стискається від несправедливості. Вона знала, що його магія не зникла. Вона накопичувалася всередині, стискалася в чорну пружину, яка одного разу розпрямиться і знищить їх усіх.

   Після завершення прийому герцог підійшов до доньки. Його погляд був колючим і вимогливим.

 - Ти показала гідний рівень, Ейрін. Пам'ятай, що ти обличчя нашого дому. Учися старанно, не заводь сумнівних знайомств і тримай це нікчемство в узді. Якщо він знову наважиться порушити твої правила, не шкодуй батога. Тепер я залишу тебе, справи королівства не чекають.

   Він сухо поцілував її в чоло і попрямував до виходу. Ейрін відчула полегшення, коли його важка постать зникла в натовпі. Поруч одразу виникла Марта.

 - Панно, я тут! Виявляється, ваш батюшка милостиво дозволив мені залишитися з вами в академії, щоб я могла допомагати вам із туалетом і ладом, - дівчина виглядала натхненною, хоча все ще трохи побоювалася навколишньої пишноти.

 - Добре, Марто. Покажи мені мою кімнату. Я страшенно втомилася від цього шуму.

   Академія зсередини здавалася ще більш величезною, ніж зовні. Високі склепіння, нескінченні анфілади залів, прикрашені живими гобеленами, і купи студентів, які снували туди-сюди, обговорюючи новий розклад і ділячись враженнями від церемонії. Всюди чувся сміх, пахло магічним чорнилом і свіжою випічкою. Це був світ радості, до якого Ейрін ніяк не могла пристосуватися. Вона оглядалася на всі боки, шукаючи очима одну-єдину чорну постать, але Рейвена ніде не було.

 - А де він? - не витримала Ейрін, коли вони піднімалися гвинтовими сходами в житлове крило. Марта лише байдуже знизала плечима.

 - Хто знає, панно? Поняття не маю. Але він нібито далеко відходити від вас не може, так налаштоване заклинання на його каблучці. Якщо він віддалиться більше, ніж належить без вашого дозволу, клятва почне випалювати його серце. Тож він десь поруч. Інакше ви його знову жорстоко покараєте, як минулого разу, пам'ятаєте?

   Ейрін здригнулася від буденного тону служниці. Вона намагалася не думати про те, якими способами колишня вона утримувала хлопця біля себе.

   Коли вони нарешті підійшли до дверей її покоїв, Ейрін ахнула й завмерла. Прямо на холодній підлозі, привалившись спиною до одвірка, сидів Рейвен. Його голова була опущена, але в руках він міцно тримав її кімнатні капці, підбиті хутром. Він чекав на неї тут, як вірний пес, готовий до будь-якого наказу.