Глава 58. Межа тримання

Біль не просто повернувся — він вибухнув усередині лівого плеча тисячами розпечених голок, які з кожним ударом серця просувалися дедалі глибше в грудну клітку. Новокаїнова блокада вимилася повністю, залишивши Артема беззахисним перед реальною анатомією його травми: тріснута ключиця при найменшому русі корпусу терлася краями, зачіпаючи змучені нервові закінчення. Хлопець лежав на залізній решітці технологічного містка, задихаючись від сизого, гарячого диму, а його пальці безсило шкребли по холодному металу, намагаючись дотягнутися до ременя автомата, який лежав усього в метрі від нього.

Знизу, по вертикальних залізних сходах, уже піднімався другий «важковаговик». Його важке, спотворене дихання нагадувало роботу несправного ковального міха: сипле, вологе хрипіння з глибоким свистом у пробитих легенях. Хітинові нарости на його спині та плечах терлися об бетонні стіни тунелю, залишаючи на них глибокі сірі борозни та вибиваючи суху цементну крихту. Істота відчувала живу плоть нагорі. Вона не бачила Артема, але її видовжені ніздрі судомно втягували гаряче повітря, вловлюючи запах людського поту та свіжої крові, що проступила крізь пов'язку на ключиці.

— Артеме! Руку давай! — над головою хлопця виріс масивний, кутастий силует капітана Коваленка.

Офіцер діяв без жодних вагань. Він перехопив свій вкорочений «Вулкан» у ліву руку, а правою, здоровою, міцно вхопив Артема за розвантажувальний жилет на спині й буквально одним ривком підтягнув його вгору, відриваючи від металевої решітки. Новий спалах болю змусив Артема крикнути, але крик потонув у гуркоті, який у цей момент струснув усю підземну камеру гермозатвору.

Один із саперів на нижньому рівні, який закривав відхід інженерної групи, не встиг піднятися на балкон. Величезний панцирний мутант наздогнав його біля самої основи драбини, одним ударом важкої залізної арматури пробивши композитний шолом скафандра «Бар'єр-М». Сапер упав на коліна, але перед тим, як зграя повністю завалила його своїми тілами, він встиг висмикнути чеку грудної аварійної гранати.

БА-БАХ!

Короткий, сліпучий спалах розірвав темряву підніжжя затвора ТС-4. Вибухова хвиля, затиснута у залізобетонному колодязі, вдарила знизу вгору, вибивши залишки скла в пультовій кімнаті й змусивши металеві містки затанцювати під ногами Коваленка та Артема. Десятки дрібних осколків із дзвоном забарабанили по сталевому щиту воріт, зрізаючи біологічні нитки «павутиння», які миттєво почали стікати густою зеленою лімфою.

— Швидше, на балкон! Пульт дистанційного підриву там! — перекрикуючи гуркіт пожежі, закричав старший інженер-сапер, який уже закріплював дроти підривної машинки КПМ-3 на поручнях верхнього ярусу.

Коваленко практично волоком тащив Артема через вузький місток. Хлопець переставляв ноги абсолютно автоматично, його правий берць раз у раз чіплявся за виступи заліза, а в голові крутилася лише одна думка: Ешелон. Кременчук. Богдан. Вони мали встигнути. Якщо ці тисячі тонн сталі не впадуть зараз, усе, що вони зробили в Броварах, усе, що вони виплакали й вибороли на дорогах до Полтави, перетвориться на ніщо.

Коли вони нарешті вискочили на бетонний майданчик головного балкона оборонного вузла, ззаду них із пролазу технологічного коридору почали масово вивалюватися швидкі форми заражених. Система «Суум куїкве» зрозуміла план людей. Колективний розум зграї кинув у камеру всі наявні резерви з центральних залів депо. Тварини лізли по стінах, стрибали з верхніх вентиляційних коробів, розбиваючись об бетон, але одразу піднімаючись і продовжуючи свій шалений біг до бійців.

— Крути! Крути ручку, сука! — закричав Коваленко, розвертаючись обличчям до проходу й відкриваючи вогонь з останнього магазина.

Старший сапер гарячково крутив масивну ручку індукторного підривного пристрою. Червона сигнальна лампа на корпусі машинки спалахнула яскравим, рівним світлом, сигналізуючи про повний заряд конденсаторів.

— Заряд є! — крикнув інженер, кладучи долоню на велику залізну кнопку спуску. — Лягай!

Артем упав на холодний бетон балкона, притискаючи здорову праву руку до голови. Коваленко впав поруч, закриваючи хлопця своїм корпусом.

НАТИСК!

У цей момент світ навколо них перестав існувати. Серія кумулятивних зарядів, встановлених на головних утримуючих тросах та опорних шарнірах противаг, спрацювала абсолютно синхронно. Це не був звичайний вибух — це був спрямований удар плазмових струменів гігантської температури й тиску. Металеві канати завтовшки з людську руку миттєво перетворилися на бризки розплавленого заліза.

Гігантська сталева плита гермозатвору ТС-4, втративши опору, на долю секунди зависла в повітрі, а потім під дією своєї колосальної багатотонної ваги з диким, залізничним ревом рухнула вниз по вертикальних напрямних рейках.

Г-Р-Р-Р-У-У-Х-Х-Х!!!

Звук удару нижнього краю воріт об бетонну основу тунелю був такої сили, що Артему здалося, ніби вся Полтава над їхніми головами провалилася під землю. Залізобетонний балкон, на якому вони лежали, тріснув навпіл, і зі стелі камери почали падати величезні пласти штукатурки та шматки перекриттів. Багатонний щит буквально розчавив, перетер на молекулярне місиво сотні мутантів, які сиділи в ригельних кишенях. Тіла «важковаговиків», їхні хітинові панцири та залізна арматура були зім'яті, як порожні бляшанки з-під консервації.

Уся підземна система комунікацій на південь від залізничного вокзалу була наглухо, назавжди відрізана від міста сталевим заслоном завтовшки в метр.

Настала абсолютна, важка тиша, яка порушувалася лише тихим шипінням зрізаних гідравлічних магістралей та тріском поодиноких іскор у розірваних кабелях зв'язку. Туман, що повз із боку Ворскли під землею, вперся в залізну стіну й почав повільно осідати сірим пилом на підлогу.

Артем повільно повернув голову. Червоне світло його тактичного ліхтаря вихопило з темряви обличчя капітана Коваленка. Офіцер лежав на боці, важко дихаючи, на його щоці запеклася свіжа подряпина від осколка заліза, але в очах вперше за весь цей довгий марш з'явився спокій.