Глава 56. Вузьке горло

— До бою! — рявкнув капітан Коваленко, першим падаючи на одне коліно й виставляючи вперед короткий ствол «Вулкана».

Звук першого пострілу з інтегрованим глушником виявився дивно глухим — лише важке, хрипке «Плих-плих-плих», але ефект від куль калібру $5,45$ мм був миттєвим. Три перші швидкі тварини, що летіли в авангарді зграї, з розгону врізалися в мокру підлогу тунелю, залишаючи за собою довгі смуги чорної сукровиці. Інженери-сапери в мить розгорнулися в лінію, перекриваючи своїми масивними скафандрами «Бар'єр-М» майже весь простір залізобетонного кільця.

— Воронецький, шукай пролаз! Ми тримаємо вхід! — закричав Коваленко, не перериваючи вогню.

Артем кинувся вздовж правої стіни колектора К-4. Його права рука, що тримала автомат, діяла майже наосліп. Він притискав ствол до згину мертвого лівого ліктя, використовуючи його як природну підставку. Промені ліхтарів гарячково стрибали по цегляній кладці. Навколо панував справжній хаос: глухі звуки пострілів спецназу змішувалися з диким, пронизливим вереском мутантів, які налітали на штурмову групу суцільною стіною. Сапери працювали відсікаючими чергами — економно, професійно, не залишаючи тварям жодного шансу прорватися на дистанцію ближнього бою.

— Де ж він... Де?! — гарячково шепотів Артем, прощупуючи пальцями холодний, слизький бетон стіни.

Його серце калатало у скронях, як божевільний залізничний молот. Стрілка годинника невблаганно повзла вперед. Кременчуцький ешелон з Богданом та тисячами поранених уже, мабуть, запускав свої дизельні двигуни на станції евакуації, а вони все ще стояли в цьому смертоносному горлі.

Раптом його пальці натрапили на нерівність. Серед ідеально рівного залізобетонного напівкола випирала стара, напівзруйнована цегляна кладка, якою свого часу поспіхом заклали технологічний проріз. Частина цеглин від часу та підземної вологи вже викришилася, утворюючи вузьку, темну щілину заввишки трохи більше метра.

— Органічний наліт! Вони затягнули його слизом! — закричав Артем, намагаючись здоровою рукою віддерти липкі, пульсуючі нитки «павутиння», що закривали вхід. — Капітане, тут! Пролаз знайшов!

— Перший, другий — у прохід! Третій — прикриваєш! — миттєво зорієнтувався Коваленко.

Сапери у своїх важких скафандрах почали буквально протискуватися у вузьку щілину. Важкі ранцеві заряди на їхніх спинах з іржавим скреготом чіплялися за краї цегли, вибиваючи фонтани червоного пилу. Артем проліз третім, практично впавши на живіт і проштовхнувши вперед автомат. Новокаїнова блокада все ще тримала ліву сторону тіла в німому заціпенінні, але від сильного тертя об цеглу в районі ключиці знову з'явилося неприємне, гаряче лоскотання — ознака того, що ліки починають вимиватися з крові.

Останнім у нішу влетів капітан Коваленко. Він розвернувся і кинув назад у тунель К-4 залізничну термітну гранату.

СПАЛАХ!

Яскраве, сліпуче біле полум'я з шипінням заповнило простір колектора за їхніми спинами, випалюючи кисень і перетворюючи перші ряди наздоганяючих мутантів на попіл. Запах горілої органіки миттєво затягнуло у пролаз, змушуючи бійців закашлятися навіть крізь фільтри.

Вони опинилися у вузькому, абсолютно сухому технологічному коридорі, де панувала тиша. Тут не було кабелів чи труб — лише голий бетон і товстий шар пилу, який не тривожили десятиліттями.

— Рухаємося в темпі, — прохрипів Коваленко, обтираючи обпалене обличчя рукавом куртки. — Вогняний заслон затримає їх всього на дві хвилини. Система «Суум куїкве» вже перенаправляє інші загони з центральних залів депо. Артеме, веди нас до ТС-4. Ми на фінішній прямій.