Глава 53. Підвали тилу

Залізобетонні перекриття колишньої обласної клінічної лікарні Полтави, збудовані ще в середині минулого століття з величезним запасом міцності, глухо вібрували від кожного дального розриву. Тут, на глибині п’яти метрів під землею, у колишніх бомбосховищах та розширених підвальних приміщеннях, розгорнувся Головний військово-санітарний госпіталь Другого сектору. Стіни, пофарбовані дешевою зеленою фарбою, місцями полущилися, оголюючи стару кладку, а вздовж усіх коридорів тягнулися товсті магістралі тимчасових вентиляційних труб, які без упину проганяли повітря з легким, але стійким ароматом карболки, хлораміну та свіжої крові.

Артема влаштували в кутку довгого коридору, переобладнаного під загальну палату для поранених середньої важкості. Кушетки стояли в два ряди майже впритул одна до одної, залишаючи лише вузький прохід для персоналу. Над головою тьмяно горіли чергові лампи розжарювання, підключені до дизель-генераторної підстанції, їхнє жовтувате світло відкидало довгі, тривожні тіні на обличчя людей.

Дія промедолу остаточно закінчилася дві години тому, і тепер ліве плече хлопця вибухало гострим, пульсуючим болем при кожному невдалому вдиху. Ключиця була туго зафіксована широкими пов'язками, змушуючи його сидіти нерухомо, спершись потилицею на вологу стіну. Проте фізичний біль був нічим порівняно з тією глухою пусткою, що оселилася всередині після нічного бою.

Праворуч від нього на такій самій кушетці лежав літній піхотинець із Першої танкової бригади, чия ліва нога була повністю ампутована вище коліна після зустрічі з вовкодавом під Охтиркою. Він без упину курив у кулак дешевий самокрутний тютюн, випускаючи товсті пасма сизого диму прямо в стелю, не звертаючи уваги на зауваження молоденьких медсестер.

— Не смикайся, малий, — прохрипів танкіст, помітивши, як Артем намагається повернути голову в бік центрального переходу. — Якщо живий залишився після Східного форту — вважай, у сорочці народився. Мені хлопці з комендантського взводу казали, що там уночі справжня м’ясорубка була. Тварини плавнями пройшли, де мінні поля водою вимило. Танки ледве встигли розвернутися.

— Мій товариш... Денис. Ви не знаєте, куди його завезли? — тихо запитав Артем, відчуваючи, як пересохло в роті.

— Того кулеметника чорного? — Танкіст сплюнув на підлогу. — У психіатричне відділення його повезли, на третій ярус. У хлопця капітальний зрив. Він коли зброю здавав у збройовій кімнаті, пальці від руків’я відірвати не могли, довелося сухожилля масажувати. Він нікого не впізнає, кричить, що туман стіни їсть. Буває. Новачки часто ламаються, коли перша велика хвиля накочується. Психіка — вона ж не залізна, тріщить швидше за кевлар.

Артем заплющив очі. Денис вижив фізично, але його розум залишився там, на залізних містках палаючого ангара, затиснутий між розпеченим стволом ПКМ і голодними очима мутантів. Хлопець мимоволі згадав себе в перші години після Броварів. Якби поруч не було Богдана й капітана Коваленка, які жорстко, командами та прикладами, тримали його в реальності, він, мажливо, зараз сидів би поруч із Денисом у білій підземній камері.

Раптом на початку коридору почувся якийсь рух. Важкі залізні двері з шумом відчинилися, і повз ряди кушеток чітким, швидким кроком пройшли троє офіцерів у польовій формі ГУР з короткими автоматами «Вулкан» на одноточкових ременях. Попереду йшов чоловік середнього зросту, чия права рука була перев’язана чистим бинтом, а на обличчі залягли глибокі чорні тіні від хронічного недосипу.

Капітан Коваленко.

Артем спробував піднятися з кушетки, забувши про пошкоджену ключицю, від чого в очах миттєво спалахнули білі іскри, а з грудей вирвався короткий стогін.

— Сидіти, солдате, — скомандував Коваленко, підходячи впритул до його ліжка й зупиняючи хлопця здоровою правою рукою. — Відставити підйом. Ти сьогодні свій план по стройовій підготовці перевиконав.

Капітан повернувся до своїх супроводжуючих, коротко кивнув їм, і ті відійшли на кілька метрів, перекривши прохід по коридору для сторонніх. Офіцер сів на край кушетки Артема, зняв кашкет і важко зітхнув, витираючи долонню піт зілоба.

— Товаришу капітан... Що зі ставкою? Що з Богданом? — гарячково засипав його питаннями Артем.

— Богдана перевели в тиловий госпіталь у Кременчук, три години тому, останнім санітарним ешелоном, — тихо відповів Коваленко, і його голос звучав надзвичайно втомлено. — Тут його залишати не можна було. Полтавський вузол оборони зараз переходить у критичну фазу. Те, що ви бачили вночі на Східному форту — це не просто випадковий прорив. Вірус завершив формування так званого «Суум куїкве» — єдиного підземного колективного розуму зграї. Вони більше не діють хаотично. Вони вираховують наші логістичні маршрути, б'ють по підстанціях і складах боєприпасів.

Капітан нахилився ближче, так, щоб його слова чув лише Артем:

— Полковник Лисенко прийняв рішення про повну евакуацію цивільного сектора Полтави за лінію Дніпра. Місто буде перетворено на лінійний заслон тривалого стримування. Всіх евакуйованих відправлятимуть через Кременчуцький коридор. Але є проблема. Головний комунікаційний колектор під залізничним вокзалом — той самий, через який ми з тобою пройшли — зараз повністю захоплений швидкими формами. Вони заблокували автоматичні системи підриву стратегічних тунелів. Якщо ми не підірвемо ці затвори зсередини, тварини пройдуть під нашими мінними полями прямо в тил евакуаційним колонам.

Артем подивився на капітана, і всередині нього знову прокинувся той самий холодний, раціональний страх, який він відчував у підземеллях.

— Ви хочете туди повернутися?

— Не я, Артеме. Ми, — Коваленко пильно подивився хлопцеві в очі. — Ти єдиний, хто бачив внутрішню топологію четвертого затвора ТС-4 зсередини під час прориву. Мої карти застаріли, радянські схеми не враховують пізніших перебудов залізничного депо. Мені потрібен провідник, який знає, де там можна пройти з пошкодженою рукою і де істоти влаштували свої гнізда. Година тому полковник Лисенко підписав наказ про формування спеціальної інженерно-штурмової групи «Заслон-2». Ти внесений у списки.