Глава 52. Шрами Полтави

Дія армійського анальгетика була схожа на важку, теплу хвилю, яка повільно затопила всю ліву половину тіла, вимиваючи гострий, пульсуючий біль із розтрощеного суглоба. Світ навколо Артема втратив свою різкість: звуки кроків штурмовиків, тріск палаючих ящиків та низький, вібруючий гуркіт дизеля БТР-4Е стали глухими, наче проривалися крізь товстий шар вати.

Хлопець дозволив медику спустити себе по металевих сходах униз. Його ноги рухалися важко, берці раз у раз ковзали по гільзах і жирній, запеченій сукровиці, якою був залитий весь бетонний підлогу ангара. Денис ішов слідом, тримаючись за ремінь армійського кулемета ПКМ, який він так і не випустив із рук. На нього було боляче дивитися — хлопець повністю замкнувся в собі, його погляд застиг в одній точці, а губи беззвучно повторювали якісь уривки слів, можливо, молитву або студентську лічилку.

У дворі Східного форту світанок нарешті повністю вступив у свої права, але він не приніс радості. Сіре, брудне небо висіло над містом, наче мокра мішковина. Дим від випаленого ангара піднімався рівними стовпами в безвітряне повітря, змішуючись із хімічним маревом, що повзло з боку річкових плавнів.

Територія бази нагадувала розворошений мурашник. Сюди без зупину під’їжджали санітарні вантажівки та бронемашини. Кадрові військові в повній екіпіровці поспіхом розгортали нові лінії загороджень прямо на асфальті: розкочували бухти колючого дроту «Єгоза», встановлювали автоматичні турелі та виставляли протитанкові їжаки. Ніхто не ілюзував — нічна атака була лише розвідкою боєм. Основна маса інфікованих, витіснена авіаударами зі зруйнованих міст Харківщини та Сумщини, продовжувала концентруватися в низинах річки Ворскла.

Артема посадили на дерев’яний ящик біля борту санітарного КрАЗа. Молодий військовий лікар, навіть не знімаючи захисних окулярів, швидко розрізав залишкову тканину форми на його лівому плечі медичними ножицями й обережно зняв бронежилет.

— Так, подивимося... — пробурмотів лікар, торкаючись пальцями синьо-чорної шкіри в районі ключиці. Артем мимоволі здригнувся, але зброю — свій АК-74М — міцніше притиснув до правого боку. — Тобі пощастило, хлопче. Кевлар і плита зупинили кігті, прямого розриву м’яких тканин немає. Тобто інфекція через рану не пройшла. Але удар був такої сили, що тріснула ключиця й маємо сильний забій плечового суглоба. Хрящ розбитий. Ходити зможеш, але про стрільбу з лівого плеча забудь на місяць.

Він швидко наклав тугу пов’язку, зафіксувавши ліву руку Артема в зігнутому положенні на грудях, і зробив якусь помітку в брудній паперовій картці, яку приколов шпилькою до його куртки.

— Зараз вас відправлять у тиловий шпиталь Другого сектору. Це в самому центрі міста, в підвалах колишньої обласної лікарні. Там безпечно. Відпочинете, пройдете повторний біоскринінг.

— Мені не потрібно в центр, — хрипко сказав Артем, намагаючись підвестися. — У мене тут загін. Коваль... Богдан у шпиталі ГУР. Мені треба знайти капітана Коваленка.

Лікар подивився на нього з сумішшю жалю та роздратування:

— Хлопче, твій загін сьогодні вночі виконав своє завдання на двісті відсотків. Ангар утримано. Нову лінію оборони зараз тримають свіжі підрозділи Нацгвардії та десантники. А щодо твоїх капітанів... У Полтаві зараз немає окремих підрозділів ГУР чи СБУ. Все підпорядковано єдиному Командуванню оборони периметра полковника Лисенка. Якщо твій капітан у ставці — ти його там не дістанеш. Сідай у кузов, не змушуй мене викликати комендантський патруль.

Артем зрозумів, що сперечатися немає сенсу. Система, яка перемолола тисячі людей у Києві, тут працювала з радянською жорсткістю та німецькою точністю. Вони були лише гвинтиками в цьому гігантському механізмі виживання, і механізм сам вирішував, куди пересунути кожну деталь.

Вантажівка повільно рушила з території форту, виїжджаючи на вулиці Полтави. Через задній відкритий борт Артем дивився на місто, яке колись вважалося перлиною Лівобережжя. Зараз Полтава була покрита глибокими шрамами війни. Старовинні будівлі з білими колонами в центрі були обнесені бетонними парканами з колючим дротом. На дахах театрів та музеїв стояли розгорнуті зенітні установки ЗУ-23-2, готові вести вогонь як по повітряних цілях, так і по наземних секторах у разі прориву.

Цивільне населення міста жило за картковою системою. Артем бачив довгі, мовчазні черги людей біля під'їздів шкіл, де розгортали пункти видачі гарячого харчування. Всі були одягнені в однотипний, сірий або темний одяг, на обличчях людей застиг вираз глибокої, хронічної втоми. Вони знали, що навколо них — випалена пустеля, і Полтава залишалася чи не єдиним великим острівцем цивілізації, який усе ще тримався за життя завдяки зусиллям армії.

Машина зупинилася біля масивних залізних воріт лікарняного комплексу. Східний форт залишився позаду, але нічний бій в ангарі назавжди зафіксував у свідомості Артема нову істину: Чиста земля — це не місце, де можна сховатися від вірусу. Це місце, де за право залишитися людиною доводиться платити найбільшу ціну щодня. І його власний рахунок у цій війні ще далеко не був закритий.