Глава 51. Сталевий заслон

Кулеметна стрічка закінчилася раптово, з сухим і порожнім клацанням затвора, який застиг у крайньому задньому положенні. Важкий ПКМ видав останній хрип і затих, залишаючи після себе лише густе, сизе марево гарячого нагару, що піднімалося від розпеченого ствола. Артем застиг на підлозі містка, важко дихаючи, його пальці звело судомою від постійної напруги на руків’ї, а у вухах стояв щільний, монотонний писк.

— Усе... Це була остання коробка, Артеме! Більше немає! — прокричав Денис, безсило опускаючи руки на порожню залізну коробку з-под набоїв. Його обличчя було повністю чорним від порохової кіптяви, а очі дивилися на Артема з німим відчаєм.

Хлопець повільно підвівся на ліктях і зазирнув через залізне огородження містка вниз.

Ефект від кулеметного вогню був страшним. Центральний прохід ангара перетворився на справжнє кладовище: тіла заражених лежали суцільним валом, подекуди сягаючи метрової висоти. Ті, хто потрапив під прямі черги великокаліберних куль, були буквально пошматовані. Проте цей кривавий бар’єр не зупинив решту зграї. З туману, який усе ще валив крізь розтрощені ворота, виповзали нові істоти. Вони були повільнішими — «бродяги» та «сипуни», чиї тіла вже почали піддаватися незворотній некротичній мутації. Вони не вміли бігати, як авангард, але їхня кількість була колосальною. Вони йшли вперед, наче сліпа, невблаганна стіна м'яса, перелазячи через гори трупів своїх сородичів.

— Піднімайся, Денисе. Діставай автомат, — Артем перекинув свій АК-74М на груди й перевірив затвор. — У нас залишилися лише одиночні. Тримаємо вихід із лабіринту. Якщо вони пройдуть ангар — нагорі їх зустрічатимуть уже на вулицях.

Він підійшов до краю містка, де починалися сходи вниз. Поранена лопатка пекла так, наче туди під шкіру залили розплавлений свинець. Кожен крок давався ціною величезних зусиль, але хлопець зціпив зуби так, що на тремтячих губах виступила кров.

Раптом з боку виходу з ангара, який вів у тил Східного форту, почувся важкий, наче удар грому, залізничний гуркіт. Це не був звук пострілів чи вибух гранати. Це був потужний, переможний рев дизельних двигунів великої потужності.

Цегляна стіна протилежного кінця будівлі здригнулася, і крізь великі двостулкові ворота, вибиваючи їх разом із залізобетонною рамою, всередину ангара буквально влетів важкий кутастий силует БТР-4Е «Буцефал». Машина заїхала на повній швидкості, розвертаючи корпус боком до лабіринту ящиків і підминаючи під свої масивні колеса залишки старих сільськогосподарських верстатів.

Артем відчув, як хвиля полегшення прокотилася по його тілу. Десять хвилин минули. Резерв прибув.

На башті БТРа миттєво ожив бойовий модуль «Штурм». Його 30-міліметрова автоматична гармата ЗТМ-1 зробила короткий, пристрілочний поворот ствола, фіксуючи масу заражених у центрі ангара.

БАХ! БАХ! БАХ! БАХ! БАХ!

Звук роботи автоматичної гармати всередині замкненого приміщення був настільки потужним, що Артема й Дениса буквально притиснуло до підлоги містка повітряною хвилею. Снаряди калібру $30$мм не просто вбивали — вони розривали мутантів на молекулярні шматки, пробиваючи натовп наскрізь разом із залізобетонними блоками й цегляними перегородками. Кожен спалах гармати вихоплював із темряви шматки плоті, уламки цегли та фонтани чорної сукровиці, що розліталися по стінах ангара.

Слідом за БТРом через пролом у стіні всередину забігли двоє штурмових відділень кадрових військових у важкій екіпіровці з вогнеметами РПВ-А «Шмель». Вони діяли швидко й безжально, як добре налагоджений механізм.

— Чистий сектор! Давай вогонь! — пролунала чітка команда через тактичні гарнітури.

Два гігантські струмені рідкого фосфорного вогню вирвалися з пускових контейнерів, повністю заливаючи центральний прохід та вхідні ворота ангара. Температура всередині будівлі миттєво підскочила до критичної позначки, повітря стало вогняним, випалюючи залишки кисню. Заражені, охоплені білим полум'ям, перетворювалися на живі смолоскипи. Вони кричали своїми ультразвуковими голосами, але цей крик швидко захлинався у гуркоті пожежі. Термобаричне очищення, яке Артем бачив на вокзалі, тепер повторювалося тут, але у меншому, тактичному масштабі.

Артем лежав на містку, прикриваючи обличчя ліктем від палючого жару, що піднімався знизу. Все було скінчено. Цей рубіж вистояв.

За кілька хвилин, коли основне вогнище було локалізоване, а гармата БТРа затихла, штурмовики почали зачистку ярусів. Один із бійців у розвантажувальному жилеті з нашивками медичної служби піднявся по металевих сходах на їхній місток. Він оглянув Артема, помітив розірване плече бронежилета й підійшов ближче, дістаючи з аптечки шприц-тюбик із знеболювальним.

— Вижили, пацани? — глухо промовив медик через фільтр протигаза, вколюючи ліки Артему прямо через пошкоджену тканину форми. — Ви неймовірні. Тримати цей ангар силами двох відділень новобранців... Східний форт перед вами в боргу. Якщо б вони пройшли тут, залізничне селище було б вирізане за годину.

Артем відчув, як дія промедолу м'яко розливається по його тілу, притупляючи гострий біль у лопатці й повертаючи думкам чіткість. Він повільно підвівся, спираючись на перила, і подивився на випалений, завалений залишками істот ангар.

Перша битва за Полтаву була виграна, але хлопець розумів, що це лише початок Арки підземелля. Справжні випробування Чистої землі тільки починалися, і ціна виживання з кожною годиною ставала все вищою.