Глава 50. Сталева вертикаль

Ржаві металеві сходи здригалися під ногами Артема від кожного його руху. Хлопець дерся вгору, перестрибуючи через два щаблі, майже не дихаючи від напруги та болю, який вогняним штрихом пропікав понівечене ліве плече. Кожен крок віддавався в голові глухим, важким молотом. Знизу, з глибини ангара, доносилися хаотичні постріли Коваля та дикі, колективні хрипи тих істот, що намагалися прорвати залишки другої барикади.

На висоті близько шести метрів над рівнем бетонної підлоги повітря було ще гарячішим і повністю забитим їдким пороховим чадом, який виїдав очі. Артем вискочив на вузький місток з просічного заліза якраз у той момент, коли перший швидкий мутант уже перевалив своє виснажене, безволосе тіло через захисні поручні верхнього ярусу.

Це була жінка. Точніше, те, що від неї залишилося: цивільний спортивний костюм перетворився на брудне шмаття, обпалене термобаричним вогнем на трасі, шкіра на обличчі повністю облущилася, оголивши чорні жувальні м'язи та білі зуби, які судомно клацали в повітрі. Вона миттєво зафіксувала нову ціль і з диким, пронизливим вереском кинулася прямо на Артема.

Простір містка був настільки вузьким — ледь більше вісімдесяти сантиметрів завширшки — що ухилитися вбік було просто фізично неможливо. Хлопець навіть не намагався скинути автомат із плеча. Він виставив уперед праву руку, міцно стискаючи армійський ніж зворотним хватом, і пішов на таран.

Мутант вчепився кігтями в його розвантажувальний жилет, намагаючись повалити хлопця на спину. Важка, холодна туша істоти всією вагою навалилася на Артема. Сталеві сітчасті плити містка під їхніми ногами загрозливо прогнулися, видавши тонкий, металевий скрип. Артем відчув, як гострі зуби істоти з клацанням закрилися всього в парі сантиметрів від його шиї, натрапивши на жорсткий комір кевларового бронежилета.

— Не сьогодні, тварюко! — прохрипів хлопець крізь стиснуті зуби.

Він перехопив ініціативу, вперся ногами в залізну основу огородження й усім корпусом крутнувся ліворуч. Ніж у його правій руці коротко й точно пройшов знизу вгору, під підборіддя істоти. Сталь пробила м'які тканини, пройшла крізь піднебіння й із характерним сухим хрускотом застрягла в основі черепа мутанта. Очі істоти миттєво згасли, білі каламутні зіниці закотилися вгору, а кінцівки судомно засіпалися в передсмертній агонії.

Артем із зусиллям відштовхнув від себе важке тіло, скидаючи його з містка вниз, де воно з глухим ударом упало на залізний корпус старого трактора. Його рука тремтіла, ніж був повністю залитий густою, майже чорною інфікованою кров'ю.

— Денисе! Забивай стрічку, швидше! — закричав Артем, важко дихаючи й підбігаючи до кулеметного гнізда в кінці містка.

Денис сидів на колінах біля розгорнутого на сошках ПКМ. Його руки були повністю чорними від збройового нагару, а на лобі блищали великі краплі поту. Він гарячково намагався вставити початок нової металевої стрічки в приймач кулемета, але від страху та втоми ніяк не міг потрапити засувкою в потрібний паз. Другий боєць його групи, молодий хлопець, лежав поруч без ознак життя — його горло було розірване поодиноким «павуком», який встиг прорватися на містки хвилиною раніше.

— Не можу... Воно заклинило, Артеме! Воно не йде! — зі сльозами на очах закричав Денис, б'ючи кулаком по кришці ствольної коробки кулемета.

— Відійди! — Артем без церемоній відштовхнув Дениса вбік і сам упав на живіт перед важкою зброєю.

Його пальці, незважаючи на дикий біль у плечі, діяли чітко й раціонально — позначилися уроки капітана Коваленка під час їхнього триденного маршу. Він різко відкинув кришку приймача вгору, перевірив, чи не перекосило попередній набій, пальцем вичистив шматок розірваної гільзи, який застряг у механізмі, і рівно вклав нову стопатронную стрічку на подаючий лоток.

Хрусь-клац!

Кришка закрилася з важким, надійним залізничним звуком. Артем з усього розмаху смикнув важку рукоятку зведення назад і повернув її вперед. Кулемет був готовий до бою.

— Тримай стрічку, щоб не перекосило! — скомандував він Денису, який слухняно припав до коробки з набоями.

Артем зазирнув через бруствер містка вниз, у центральний прохід ангара. Те, що він побачив, змусило його серце стиснутися. Друга барикада внизу була повністю зметена. Коваль лежав біля бетонного блоку, не подаючи ознак життя, а понад його тілом уже сунула нова, щільна хвиля заражених. Вони заповнювали ангар суцільним, живим килимом, прориваючись до протилежного виходу, який ввів безпосередньо до житлових масивів залізничного селища. Якщо вони вийдуть туди — Полтавський периметр перестане існувати.

— Лягайте, паскуди! — закричав Артем, втискаючи спусковий гачок ПКМ до упору.

ТРАХ-ТАХ-ТАХ-ТАХ-ТАХ-ТАХ-ТАХ!

Важкий армійський кулемет загарчав, як розлючений звір, випльовуючи в темряву ангара довгі, вогняні язики полум'я. Потужна віддача калібру $7,62$ мм била в пошкоджене плече Артема з силою ковальського молота, викликаючи новий спалах болю, від якого перед очима все ставало багровим, але хлопець не відпускав гачок. Він міцно тримав руків'я, водячи стволом з боку в бік, викашуючи центральний прохід метр за метром.

Важкі кулі з легкістю пробивали тіла мутантів наскрізь, відривали кінцівки, трощили кістки й розносили голови істот на кривавий пил. Бетонна підлога ангара внизу миттєво перетворилася на зону суцільного знищення. Ті, хто біг попереду, падали купою, створюючи природну барикаду з власних трупів для тих, хто сунув ззаду.

Стрілка годинника на руці Дениса повільно наближалася до позначки, яка мала завершити ці нескінченні десять хвилин очікування. Ствол кулемета розжарився до червоного кольору, повітря навколо Артема тремтіло від термічного нагріву, а гільзи з дзвоном сипалися з містка вниз, утворюючи на підлозі блискучий металевий килим. Вони тримали цей вертикальний рубіж своєю кров'ю і залишками сил, не знаючи, чи прийде допомога, чи цей ангар стане їхньою спільною братською могилою.