Глава 48. Вогняний мішок

Сірий світанок пробивався крізь щільний дим і туман так повільно, наче саме сонце не хотіло бачити те, що залишилося від Східного форту. Повітря над залізничною станцією було густим, маслянистим і повністю просякнутим запахом згорілого пороху, плавленої гуми та солодкуватої сукровиці. Туман, який уночі піднявся з річкових плавнів Ворскли, тепер змішався з кіптявою від підпалених цистерн на сусідніх коліях, утворюючи брудну, сизу завісу. Вона обмежувала видимість всього двома десятками метрів, перетворюючи навколишній простір на зону примар і раптових смертей.

Артем сидів, привалившись спиною до посіченої осколками цегляної стіни головного ангара. Його нове обмундирування, отримане лише кілька годин тому, вже виглядало так, наче він місяць без вилазок провів у траншеях: ліве плече бронежилета було розірване кігтями, тканина покрилася шаром кіптяви та брудної жирної грязюки, а на обличчі запеклися смуги від поту й пилу. Ліва рука після потужного удару мутанта сильно нила, кожен рух пальців віддавався тупим, пульсуючим болем у лопатці, але хлопець намагався не звертати на це уваги. Він знав: варто лише розслабитися, дати болю волю — і ти більше не піднімешся.

Поруч, на замазученому підлозі ангара, лежали інші бійці Третього батальйону. З тридцяти хлопців його роти, які ввечері займали позиції на насипу, сюди відступили ледве половина. Більшість сиділи мовчки, сліпо дивлячись перед собою розширеними від жаху зіницями. Хтось тихо скиглив, затискаючи перев'язані брудними бинтами кінцівки, а хтось гарячково намагався вичистити бруд із затворних рам своїх автоматів. Вони нарешті зрозуміли, що війна за Чисту землю — це не паради й не патріотичні плакати в центрі Полтави. Це брудна, кривава м'ясорубка, де твій диплом, плани на майбутнє чи соціальний статус не важать абсолютно нічого перед обличчям голодної тварюки.

— Артеме... — тихо покликав Денис. Він сидів навпроти, обхопивши руками коліна й дрібно тремтячи. Його каска з'їхала набік, а на губах запеклася суха кірка. — Вони ж повернуться, так? Це був тільки авангард? Командири казали, що після авіаударів там нікого не залишилося... Звідки їх стільки?

Артем повільно дістав свій останній повний магазин, оглянув його і загнав назад у приймач АК-74М. Клацання металу прозвучало в тиші ангара сухо й безжально.

— Командири бачать ситуацію з супутникових знімків та екранів тепловізорів, Денисе. А тепловізори погано бачать тих, у кого кров має температуру навколишнього середовища. Ті тварі, що сунули на нас — це плавуни та павуки. Вони сиділи в мулі, під водою, в дренажних трубах річки. Авіація випалила поверхню, але підземелля та болота залишилися недоторканими. Вони чекали, поки згасне вогонь. І тепер вони йдуть туди, де тепло. Тобі треба забити порожні ріжки. Зараз.

Денис гарячково закивав і завовтузився, висипаючи з брезентового підсумка на підлогу розсип гострих патронів калібру $5,45$ мм. Його пальці все ще тремтіли, патрони вислизали, з дзвоном б'ючись об бетон, але він уперто заштовхував їх один за одним під сталеві загиби магазину.

У цей момент з боку входу до ангара почулися швидкі, важкі кроки. Важка залізна заслінка відчинилася, і всередину практично влетів старшина взводу. Його камуфляж був повністю залитий темною кров'ю, а на обличчі застиг вираз лютої, відчайдушної рішучості. У руках він тримав рацію, яка без упину хрипіла й випльовувала уривки наказів:

«...Другий, тримати ангари! Повторюю, тримати за будь-яку ціну! Резервна бронегрупа висунулася з боку залізничного інституту, їм потрібно десять хвилин для розгортання! Якщо здасте склади — вони вийдуть прямо до житлових кварталів Подолу! Хлопці, тримайтеся!..»

Старшина підбіг до залишків роти, оглянув похмурим поглядом змучених новобранців і важко вперся руками в коліна, намагаючись віддихатися.

— Так, слухай мою команду, поповнення! Відставити соплі. Ситуація наступна: лівий фланг форту повністю зметували. Друга рота відступила, ворог обходить нас із півночі, намагаючись затиснути цей ангар у клешні. Ми перебуваємо у вогняному мішку. Якщо ми зараз просто побіжимо назад через відкрите поле — нас розстріляють "плювачі" або наздоженуть бігуни ще до того, як ми добіжимо до другої лінії оборони.

Він подивився безпосередньо на Артема.

— Воронецький! Мені сказали, ти з Броварів вирвався з розвідниками ГУР. Тобі знайома тактика мобільної оборони?

Артем підвівся, стримуючи біль у плечі, й чітко відповів:

— Так, товаришу старшина. Капітан Коваленко вчив: якщо ворог тисне масою в замкнутому просторі, не можна сидіти на місці й чекати. Потрібно створювати штучні вузькі проходи, заманювати їх під перехресний вогонь і постійно міняти позиції, не даючи затиснути себе в кут.

— Правильно, — зуби старшини оголилися в похмурій посмішці. — Склади ангара забиті ящиками з-під консервації та старою сільськогосподарською технікою. Там справжній лабіринт. Нам потрібно організувати вогняний мішок прямо всередині цієї будівлі. Заманюємо основну зграю крізь центральні ворота, затискаємо в головному проході й винищуємо з флангових бійниць та верхніх технологічних ярусів. Нам потрібно протриматися всього десять хвилин, поки підійдуть БТРи резерву.

Старшина розгорнув карту-схему ангара прямо на ящику з набоями.

— Розподіл такий: Денис і ще троє хлопців з кулеметом ПКМ встають на верхній місток під самою стелею. Ваше завдання — відкрити вогонь лише тоді, коли тварини заповнять центральний прохід повністю. Артеме, ти береш свою групу й займаєш позиції за перекинутим тракторним причепом праворуч від входу. Це буде перша барикада. Зустрічаєте їх вогнем, тримаєте дві хвилини, а потім за моєю командою відходите вглиб лабіринту під прикриття кулемета. Завдання зрозуміле?

— Зрозуміле, — хором відповіли бійці. В їхніх голосах уже не було колишньої паніки — з'явилася та сама важка, тупа покора долі, яка часто рятує солдатів у найнадійніших ситуаціях. Коли є чіткий наказ і зрозумілий план, страх відступає, звільняючи місце для чистого розрахунку.