Глава 47. Сталевий затвор

Повітря вилетіло з легень Артема з глухим хрипом, коли він спиною влетів у жорсткі, просочені мазутом дерев'яні шпали. В очах на мить спалахнули тисячі блукаючих білих вогнів, а в лівому плечі, куди припав удар монстра, розлився гострий, паралізуючий біль. Тварина вже нависала над ним. З її розірваної пащі, що нагадувала м'ясисту виразку, прямо на кевларовий шолом хлопця капала густа, тягуча сукровиця, яка сичала на гарячому металі бронежилета.

Часу на пошуки випущеного автомата не було — автомат лежав десь у темряві, завалений стріляними гільзами.

Монстр із ревом викинув уперед дві важкі кістляві лапи, намагаючись схопити Артема за горло й розірвати шийні артерії. Хлопець діяв виключно на інстинктах, які вбила в нього війна за останні три доби. Він різко підтягнув коліна до грудей і обома ногами з усього розмаху вгатив мутанта в масивну, деформовану грудну клітку.

Хрускіт!

Важка туша істоти хитнулася назад. Цього короткого секундного збою вистачило, щоб Артем правою рукою вихопив із тактичного чохла на поясі свій армійський ніж — єдине, що залишалося від колишнього екіпірування, яке йому видав Богдан. Перекотившись на бік, уникаючи повторного падіння тварі, Артем замахнувся і з розгону встромив довге сталеве лезо в єдине вразливе місце — м'яку підщелепну зону мутанта, пробиваючи піднебіння й заганяючи сталь по саму рукоятку прямо в мозок.

Істота судомно здригнулася, її лапи безсило засіпали по повітрю, і вона важкою, смердючою масою звалилася на залізничне полотно поруч із хлопцем.

— Артеме! Артеме, ти живий?! — верещав Денис, який нарешті зміг піднятися з дна окопу, тримаючи в руках перекошений автомат. Його обличчя в блідих спалахах сигнальних ракет виглядало абсолютно білим.

— Патрони... Забивай магазин, ідіоте! — прохрипів Артем, піднімаючись на ноги й тримаючись за пошкоджене плече. Бронежилет уберіг від кігтів, але синяк там тепер буде на всю лопатку.

Хлопець швидко намацав у темряві свій АК-74М, підняв його за ремінь і смикнув затвор. Зброя була в порядку. По всьому правому флангу залізничного насипу бій ставав дедалі хаотичнішим. Новобранці третього батальйону відступали зі своїх первинних позицій, збиваючись у невеликі групи навколо бетонних дотів та кулеметних гнізд. Передова лінія була прорвана в кількох місцях — швидкі мутанти змогли застрибнути на насип і тепер заходилися шматувати тих, хто не встиг зорієнтуватися.

— Перший взвод, відходимо до другої лінії, до ангарів! — пролунав у темряві далекий, хрипкий голос старшини. — Тримати прохід! Не дати їм зайти в тил форту!

Артем схопив Дениса за комір куртки, буквально витягуючи його з окопу.

— Рухайся! За мною, бігом!

Вони кинулися назад, через відкрите поле станційного двору, туди, де між великими цегляними будівлями складів військові поспіхом облаштовували новий заслон. Ззаду, на насипу, все ще лунали поодинокі постріли — це гинули ті, хто піддався паніці або застряг у завалених тілами окопах. Туман з Ворскли слідом за ними заливав територію Східного форту, приховуючи в собі сотні голодних тіней.

Коли Артем і Денис добігли до першого ангара, їх зустріли чіткі, професійні черги великокаліберного кулемета. Це працював кадровий загін охорони периметра. Важкі кулі пролітали прямо над їхніми головами, зрізаючи очерет та перших мутантів, які намагалися наздогнати втікачів.

Хлопці застрибнули за барикаду з мішків, де вже сиділи близько десятка уцілілих новобранців з їхньої роти. Навколо панував запах гарячого металу, пороху та страху.

Артем упав на одне коліно, міняючи порожній магазин на свіжий, останній повний ріжок. До кінця цієї ночі залишалося ще багато часу, і Полтавський периметр, який здавався таким надійним зсередини бункера, зараз тріщав під тиском першої серйозної хвилі. Хлопець подивився на свій ніж, на якому запеклася чорна кров мутанта, і зрозумів: Чиста земля нічим не відрізняється від Києва. Тут так само доводилося вигризати кожну хвилину життя зубами.