Глава 46. Туман над Ворсклою

Ніч розлилася над річковими плавнями важкою, чорною смолою. Туман, що піднявся з боліт Ворскли, виявився не просто густим — він був липким, сирим і мав ледь помітний солодкуватий присмак гниття, який Артем уже ні з чим не міг сплутати. Цей запах переслідував його від самих околиць столиці.

На залізничному насипу панувала абсолютна темрява. Будь-яке штучне світло було суворо заборонене: ліхтарі чи спалахи екранів мобільних телефонів миттєво перетворили б бійців на мішені для тих нечисленних, але смертоносних «плювачів» або швидких мутантів, які зберегли залишки зорової орієнтації.

Артем лежав на животі, відчуваючи, як холод від мокрої землі повільно пробирається крізь тканину форми навіть під щільним бронежилетом. Його палець незмінно лежав на спусковій скобі АК-74. Хлопець намагався дихати рідко й тихо, повністю перетворившись на слух.

Поруч почулося якесь вовтуження. Денис, який лежав праворуч, судомно втягнув повітря й спробував перевернутися на бік, випадково зачепивши каскою металеву рейку залізничного полотна. Дзвінкий, короткий звук «дзинь» прокотився над позиціями.

— За заврись, — засичав на нього Артем, навіть не повертаючи голови. — Завмри, я кому сказав.

— Артеме, я нічого не бачу... — прошепотів Денис, і в його голосі була справжня паніка. — Там, внизу... мені здається, туман ворушиться. Наче щось повзе.

Артем примружився, вдивляючись у сіру пелену, що підступала вже до самої підошви насипу. Денис не помилявся. Рух був. Але це був не поодинокий монстр. Туман неначе дихав — він накочувався хвилями, і в цих хвилях проглядалися силуети. Ними кишіло все підніжжя пагорба. Вони йшли абсолютно безшумно, м'яко переставляючи видовжені, деформовані кінцівки по болотяній твані. Вірус навчив їх ходити зграями, діяти як єдиний, сліпий організм, що керується лише одним інстинктом — голодом.

Раптом ліворуч, метрах у трьохстах від них, де розташовувався пост другої роти, спалахнула перша сигнальна ракета. Яскраве, фосфорне світло з шипінням злетіло в небо, на кілька секунд вихопивши з темряви жахливу картину.

Увесь схил під залізничним насипом був сірим від тіл. Сотні заражених — здичавілих, безволосих, із розірваними ротами та неприродно видовженими руками — повзли вгору по щебеню. Вони йшли на штурм Східного форту.

— Вогонь! — пролунав далекий крик командира роти, який миттєво потонув у громі перших черг.

— Денисе, працюй! Прямо перед собою! — рявкнув Артем, міцніше притискаючи приклад автомата до плеча.

Він зловив у приціл першу фігуру, що виросла з туману всього в двадцяти метрах від його бруствера. Короткий дотик до гачка — два постріли. Автомат здригнувся, виплюнувши в темряву короткі спалахи полум'я. Мутант спіткнувся, його голова сіпнулася назад, і він покотився вниз по насипу, збиваючи тих, хто біг за ним.

Навколо спалахнуло справжнє пекло. Новачки, піддавшись паніці, почали лупити довгими чергами, випускаючи весь магазин за кілька секунд. Повітря миттєво наповнилося пороховим чадом та диким, нелюдським виттям. Поранені тварі кричали тонко й ультразвуково, від чого закладало вуха.

— Не палити патрони! Одиночними! Цілити в голову! — намагався перекричати гуркіт Артем, але його майже ніхто не чув.

Він сам працював спокійно. Один постріл — один силует падає. Другий постріл — наступний. Але їх було занадто багато. Вони не боялися смерті, не ховалися від куль. Вони просто перли вперед, наступаючи на трупи своїх сородичів.

Денис поруч із ним кричав від жаху, стріляючи кудись у порожнечу підніжжя. Його автомат раптово клацнув — затворна рама застигла в задньому положенні. Ознака порожнього магазина.

— Артеме! У мене все! Патрони! — заверещав Денис, гарячково намагаючись від'єднати порожній ріжок, але пальці не слухалися його.

У цей момент з туману, прямо перед їхнім сектором, вистрибнув величезний мутант — колишній кремезний чоловік, чиї м'язи під дією інфекції роздулися до неймовірних розмірів. Його нижня щелепа була розірвана навпіл, а з грудей стирчали залишки якогось залізного прута. Одним потужним стрибком він подолав залишок насипу й заніс спотворену лапу над головою розгубленого Дениса.

Артем не встигав повернути ствол автомата — його власна мішень була з іншого боку. Часу на роздуми не залишалося. Хлопець випустив зброю з лівої руки, зробив різкий ривок корпусом убік і всією своєю вагою штовхнув Дениса вглиб окопу, підставляючи під удар власний бронежилет.

Важка, кістлява лапа з хрускотом влучила Артему в ліве плече. Титанова пластина «Корсара» витримала удар, але сила поштовху була такою, що хлопця відкинуло назад, на залізничні шпали. Автомат випав із рук. Монстр заніс лапу для другого, смертельного удару, дивлячись на Артема своїми білими, порожніми очима.