Глава 45. Східний форт

Кузов КрАЗа підкидало на розбитих дорогах Полтави так, наче машина проривалася через лінію фронту. Новобранці всередині сиділи на дерев'яних лавках щільно, плечем до плеча, мовчки тримаючись за залізні дуги тенту. Крізь щілини брезенту Артем бачив похмурі міські пейзажі. Полтава перетворилася на гігантську фортецю: вітрини магазинів закладені мішками з піском, на кожному великому перехресті облаштовані протитанкові їжаки та кулеметні гнізда, а цивільних на вулицях майже не було — лише рідкісні патрулі Військової служби правопорядку з білими пов'язками на рукавах.

Хлопці поруч із ним виглядали наляканими. Більшість із них — місцеві студенти та молоді робітники, яких мобілізували останніми днями. Вони не бачили того, що бачив Артем. Вони не знали, як пахне підпалена термобаричним зарядом людська плоть і з якою швидкістю швидкий мутант долає стометрівку на відкритій місцевості.

Вантажівка різко загальмувала, зарившись колесами в глибокий бруд.

— На вихід, бійці! Ворушіться! — почувся знайомий бас старшини з вулиці.

Новобранці один за одним почали вистрибувати з кузова на мокру землю Східного форту. Це місце колись було територією великої промислової бази, але зараз його повністю переобладнали під передову оборонну точку. Навколо височіли гігантські земляні вали, укріплені колодами та бетонними плитами, а на кутових вишках стояли розгорнуті в бік річки Ворскла великокаліберні кулемети.

Їх швидко повели довгим цегляним ангаром, де розгорнули речовий склад. Запах сирої тканини, збройового мастила та нової шкіри миттєво забив ніс.

— Прізвище! — рявкнув вусатий прапорщик, що стояв за довгим дерев'яним прилавком.

— Воронецький, — чітко відповів Артем.

Прапорщик швидко звірився зі списком, викреслив рядок і кинув перед хлопцем важкий комплект спорядження: бронежилет четвертого класу захисту «Корсар», кевларовий шолом, тактичний розвантажувальний жилет і брезентовий підсумок для магазинів.

— Наступний! Рухайся до збройової піраміди!

Артем підхопив обмундирування й перейшов до сусіднього відсіку, де молодий зброяр видавав автомати. Коли підійшла його черга, хлопець відчув, як серце знову здригнулося: йому протягнули новенький, ще в заводському мастилі АК-74М із чорним пластиковим прикладом, чотири порожні магазини та штык-ніж.

Він узяв зброю в руки. Знайома вага — трохи більше трьох з половиною кілограмів — миттєво повернула відчуття контролю. Артем вправно від'єднав магазин, зазирнув у патронник, перевірив роботу затворної рами й зробив контрольний спуск. Затвор клацнув чітко й сухо. Бійці навколо крутили автомати невміло, дехто навіть не знав, з якого боку підійти до запобіжника, але Артем робив усе автоматично. Навички, вбиті в його м'язову пам'ять капітаном Коваленком під час прориву, тепер працювали самі по собі.

— Ого, хлопче, та ти, я бачу, не вперше залізо тримаєш, — старшина підійшов ззаду, уважно спостерігаючи за діями Артема. — Звідки прибув?

— З Броварського напрямку, товаришу старшина, — спокійно відповів хлопець, застібаючи ремені бронежилета на грудях.

Старшина на мить замовк, і його погляд став серйознішим. Обличчя військового пом'якшало.

— З самого котла, значить... Тоді зрозуміло. Слухай сюди, Воронецький. Призначаю тебе старшим першої групи новобранців. Твоє завдання — розставити хлопців по позиціях на правому фланзі залізничного насипу. Там зараз найспокійніша ділянка, але це ненажерлива тиша. Мутанти, що вижили в плавнях, мацають лінію оборони щоночі. Побачиш рух — вогонь без попередження. Набої отримати у ящиках біля виходу. По два цинки на відділення. Виконувати.

— Єсть виконувати, — Артем приклав руку до шолома.

За пів години його відділення вже займало позиції на залізничному насипу. Це був передовий рубіж Східного форту. Попереду, метрах у п'ятдесяти нижче за схилом, починалася густа, заросла очеретом пойма річки Ворскла, покрита щільним нічним туманом. Звідти, з тієї сирої темряви, періодично доносилися дивні, глухі звуки — тріск сухих гілок, сплески води та ледь чутне, сипле хрипіння.

Артем ліг на мішки з піском, влаштувавши автомат на бруствері. Він дістав із кишені патрони, швидко забив три магазини до повного — по тридцять набоїв у кожен — і загнав перший у приймач автомата. Прапорець запобіжника опустився на одиночний вогонь.

Поруч із ним облаштувався молодий хлопець на ім'я Денис — колишній першокурсник полтавського вишу. Його зуби помітно цокотіли від холоду та страху, а автомат у руках ходив ходором.

— Артеме... як гадаєш, вони підуть сьогодні? — тихо, тремтячим голосом запитав він, намагаючись розгледіти щось у туманному місиві попереду.

Артем не відривав погляду від прицілу. Його обличчя знову перетворилося на ту саму холодну, нерухому маску, яку він перейняв у своїх провідників.

— Підуть, Денисе. Вони завжди приходять, коли згасає світло. Головне — не дивись їм в очі. Цілься в центр маси й тисни на гачок спокійно, як нас вчили. Ми закрили ворота ззаду, тепер наша черга тримати цей рубіж.

Ніч остаточно опустилася на Полтаву, зануривши Східний форт у тривожне, наелектризоване очікування. До кінця першої доби їхньої нової служби залишалися лічені години, і туман попереду починав повільно, зловісно рухатися в їхній бік.