Глава 44. Текст присяги

Артем довго дивився на два бланки, що лежали на гладкій поверхні металевого столу. Світло галогенної лампи зверху відкидало чітку, рівну тінь від його пальців на цупкий папір із гербовою печаткою комендатури. З одного боку — сіра невідомість табору біженців, де ти перетворюєшся на безлику одиницю обліку, що працює за миску баланди на копанні траншей. З іншого — військова форма, сувора дисципліна й постійне очікування того, що ворог знову прийде з темряви.

— Капітан Коваленко сказав, що в мене є вибір, — тихо промовив Артем, не піднімаючи очей.

— Вибір є завжди, Воронецький, — Мартинюк злегка постукав ковпачком ручки по столу. — Але в наших реаліях кожен вибір має свою ціну. Табір біженців на півдні міста — це тисячі переляканих, голодних людей. Там розгортаються епідемії звичайного тифу, там не вистачає медикаментів, а норми хліба урізають щодня, бо склади не гумові. В батальйоні охорони периметра ти будеш ситим, одягненим і підготовленим. Ти бачив заражених зблизька. Ти знаєш, як вони рухаються. Більшість наших новобранців — це хлопці з Полтавщини, які ще жодного разу не тримали автомат проти них. Ти для них — ветеран, хоч і без погонів.

Артем згадав Броварський ліс. Згадав, як тремтіли його руки, коли він уперше натискав на спусковий гачок АК-74, захищаючи Богдана. Згадав ту дівчину-мутанта на залізничному мосту, чиї білі каламутні очі тепер переслідуватимуть його в кожному нічному кошмарі. Він не хотів воювати. Він мріяв про архітектуру, про проектування нових будівель, про спокійне життя в затишному Києві. Але Києва більше не було. Була лише Чиста земля Полтави, стиснута залізобетонним кільцем барикад, навколо якої випалена пустеля дихала радіоактивним попелом.

Хлопець рішуче простягнув руку, взяв ручку й підсунув до себе другий бланк — заяву про добровільний вступ до допоміжних підрозділів Збройних сил.

— Де підписати? — запитав він.

Мартинюк ледь помітно кивнув, і на його застиглому обличчі вперше з'явилася подоба схвалення. Офіцер показав пальцем на нижній рядок під текстом присяги.

— Тут. І ось тут, під згодою на обробку персональних даних в умовах воєнного стану.

Артем швидко розписався. Чорнило лягло на папір жирним, нерівним шаром. Пальці все ще трохи тремтіли після сну, але всередині хлопця нарешті з'явилося дивне, холодне заспокоєння. Він зробив свій крок. Тепер він частина цієї машини виживання.

— Вітаю в строю, солдате Воронецький, — Мартинюк забрав папери, охайно склав їх у папку й підвівся зі стільця. — О 17:00 за тобою зайде старшина розподільного пункту. Отримаєш речове майно, встанеш на грошове та продовольче забезпечення. Твій карантин офіційно завершено.

Коли двері за офіцером зачинилися, Артем підійшов до маленького дзеркала, що висіло над раковиною в кутку кімнати. На нього дивився зовсім інший чоловік. Обличчя зсунулося, вилиці загострилися від недоїдання та стресу, а в очах з'явився той самий важкий, нерухомий погляд, який він раніше бачив лише в досвідчених бійців на кшталт Коваленка. Йому було всього двадцять один рік, але здавалося, що за останні три дні він прожив ціле життя.

Рівно о п'ятій годині вечора замок дверей знову клацнув. На порозі з'явився кремезний старшина середнього віку у вицвілому камуфляжі «піксель» та з широким шкіряним ременем. На його плечі висіла рація, яка без упину хрипіла короткими військовими повідомленнями.

— Воронецький? — басом запитав увімкнений. — З речами на вихід. Хоча, які у тебе речі... Давай за мною, ворушись. На нас чекає вантажівка.

Артем вийшов із білої кімнати карантину в довгий підземний коридор. Вони піднімалися вгору по залізобетонних сходах, минаючи один пост охорони за іншим. На кожному розвороті стояли кулеметні гнізда, обкладені мішками з піском, а солдати в повній амуніції пильно вглядалися в кожного перехожого. Очевидно, після випадку з генералом Черняком заходи безпеки всередині бункерів підняли до абсолютного максимуму.

Нарешті вони пройшли через останні масивні двері й опинилися на поверхні.

Свіже повітря вдарило Артему в легені з такою силою, що він мимоволі закашлявся. Полтава зустріла його похмурим, свинцевим вечором. Небо над містом було затягнуте важкими хмарами, крізь які пробивалися бліді, брудні промені прийдешніх сутінків. Сірий попіл, що летів зі сходу від випалених зон, тут майже не відчувався — його затримували пагорби та спеціальні хімічні завіси, які військові розпилювали по периметру.

Вони стояли у внутрішньому дворі великого військового містечка. Навколо височіли цегляні триповерхові казарми, вікна яких були хрест-навхрест заклеєні скотчем і закладені мішками з піском. На плацу стояли кілька вантажівок КрАЗ із брезентовими тентами, біля яких метушилися десятки таких самих новобранців, як і Артем. Усі вони були одягнені в однакову нову форму, багато хто розгублено озирався по сторонах, намагаючись звикнути до постійного гавкання команд командирів.

— Слухай сюди, поповнення, — старшина зупинив Артема біля борту однієї з вантажівок. — Зараз їдемо на речовий склад Східного форту. Отримуєш каску, броник, особисту зброю — і одразу на позиції. Часу на розкачку немає. Ті тварі, що вижили після авіаударів на трасі М-03, зараз збиваються в нові зграї в низинах біля річки Ворскла. Вони шукають прогалини в нашій обороні. Наше завдання — зробити так, щоб жодна паскуда не переступила лінію залізничного насипу. Питання є?

— Ні, товаришу старшина, — чітко відповів Артем.

— Тоді застрибуй у кузов. Ласкаво просимо до Третього батальйону охорони. Наш шлях тільки починається.