Глава 43. Година тиші

Стерильний спокій карантинного блоку №3 здавався Артему примарним сном. Після трьох діб безперервного гуркоту, виття та смороду гару, ця підземна кімната лякала своєю абсолютною, білою тишею. Навіть низьке гудіння вентиляції, яка без зупину проганяла крізь фільтри очищене повітря, з часом перетворилося на фоновий шум, що лише підкреслював ізоляцію.

Хлопець прокинувся на вузькій армійській кушетці від того, що його власне тіло здригнулося від залишкового переляку. Йому снився залізничний міст. Снився розірваний капот «Форда» та каламутні, голодні очі зараженого нацгвардійця, який намагався просунути спотворені пальці крізь розбите скло триплекса. Артем судомно втягнув повітря, сів на ліжку й озирнувся.

Кімната була порожньою. На стіні над металевим столом цокав круглий пластиковий годинник — 14:20. Від моменту, коли вони переступили поріг гермодверей Полтавського периметра, минуло трохи більше дванадцяти годин.

Артем підвівся, відчуваючи, як сильно болять м'язи. Гарячий душ змив бруд, але не зміг прибрати той глибокий, внутрішній біль, який заліг у кожному суглобі після багатоклометрових маршів. На стільці поруч із кушеткою лежав охайний комплект сірої лікарняної форми та пара легких тапочок. На столі стояла свіжа склянка води й дві таблетки в блістері — очевидно, заспокійливе або антибіотики, які залишили лікарі під час його сну.

Він підійшов до важких залізних дверей без ручки зсередини. Маленьке віконце з товстого бронескла виходило в коридор, де періодично миготіли білі силуети персоналу в костюмах хімзахисту. Артем притиснувся лобом до прохолодного скла, намагаючись вловити бодай якісь звуки ззовні.

Полтава жила за своїми, суворими законами воєнного стану. Крізь товщу перекриттів іноді проривалися далекі, ледь чутні вібрації — мабуть, важка техніка рухалася вулицями нагорі, або десь на дальніх рубежах працювала артилерія, підчищаючи залишки тих мутантів, які змогли пережити авіаудари.

«Цікаво, як там Богдан?» — подумав Артем, повертаючись до столу. Старшина під час їхньої підземної подорожі став для нього чимось більшим, ніж просто випадковим супутником. Його грубуватий гумор, спокійна впевненість та залізна професійність військового не раз рятували хлопцеві життя. А капітан Коваленко? Куди його повели ці похмурі автоматники з комендатури?

Артем випив воду, ковтнув таблетки й сів на кушетку, обхопивши коліна руками. Чекання було найважчим випробуванням. Коли ти біжиш, стріляєш чи тягнеш на собі пораненого товариша, твій мозок зайнятий виживанням. Але тут, у чотирьох білих стінах, думки починали повертатися назад, у той випалений Київ, якого більше не існувало. Хлопець згадав своїх батьків, які залишилися в іншому кінці країни, своїх друзів з гуртожитку, викладачів... Усі вони тепер були або мертві, або розсіяні по таких самих карантинних зонах, якщо їм взагалі вдалося врятуватися.

Раптом механічний замок дверей видав гучне, металеве клацання. Артем миттєво підхопився на ноги, за звичкою напружуючи тіло, наче перед нападом.

Двері повільно відчинилися. На порозі стояв той самий капітан юстиції Мартинюк, який учора забрав Коваленка. Цього разу він був без супроводу автоматників, а його обличчя виглядало ще більш виснаженим, ніж під час їхньої першої зустрічі. У руках він тримав товсту пластикову папку з документами.

— Студент Артем Воронецький? — сухо запитав Мартинюк, дивлячись на хлопця з-під козирка кашкета.

— Так, — відповів Артем, роблячи крок уперед. — Що з Богданом? Де капітан Коваленко?

Мартинюк увійшов до кімнати, підійшов до столу й поклав на нього папку.

— Старшину прооперували. Зв'язки коліна зшили, колінну чашечку зафіксували титановими гвинтами. Жити буде, але про службу в польових умовах він може забути щонайменше на пів року. Зараз він перебуває в закритому госпітальному крилі під наглядом. Капітан Коваленко дає свідчення аналітичній групі Генштабу. Інформація, яку ви принесли з Броварського напрямку, змусила командування повністю переглянути тактику оборони Полтавського вузла.

Офіцер сів на єдиний стілець і відкрив папку, дістаючи звідти кілька аркушів із печатками.

— Але зараз мова йде про тебе, Артеме. Твої первинні аналізи крові прийшли. Маркери інфекції негативні. Ти чистий. Зона карантину для тебе завершується через дві години.

Артем відчув, як з його душі спав величезний камінь. Він вижив. Вірус не зачепив його, незважаючи на всі контакти з кров'ю та сукровицею монстрів під час боротьби в Пирятині та на мосту.

— Але не поспішай радіти, — Мартинюк підняв очі, і в них не було жодної краплі тепла. — Полтава — це закритий військовий табір. Вільне пересування цивільних обмежене. Ти не маєш тут родичів, ти не є військовозобов'язаним спеціального обліку. За законом про воєнний стан, усі евакуйовані цивільні особи твого віку, які не мають інфекції, підлягають розподілу.

— Розподілу куди? — напружено запитав хлопець.

— Варіантів два, — Мартинюк підсунув до нього один із аркушів. — Перший — загальний табір біженців у південному секторі міста. Робота на будівництві нових оборонних ліній, розчищення завалів, пайок другого розряду. Перспектива — чекати, поки вірус або згасне сам, або прорве наші останні рубежі. Другий варіант... — офіцер зробив паузу, пильно вглядаючись в обличчя Артема. — Капітан Коваленко залишив особисте клопотання. Він вважає, що твої навички, які ти продемонстрував під час прориву з Києва, можуть бути корисними для Корпусу тилового забезпечення або допоміжних підрозділів охорони. Тобі пропонують скласти присягу й увійти до складу Окремого батальйону охорони Полтавського периметра. Пайок першого розряду, військова форма, зброя і... шанс реально впливати на те, чи виживе це місто.

Артем подивився на бланки з печатками. Перед ним лежав вибір, який мав остаточно визначити його долю в цьому новому, похмурому світі. Стати безпорадною цифрою в таборі біженців чи знову взяти до рук зброю, яку він так сильно зненавидів за ці три дні? Годинник на стіні невблаганно цокав, відраховуючи останні хвилини його години тиші.