Глава 42. Карантин

Сухий, насичений запахом хлору й медичного спирту повітряний потік ударив у обличчя Артема, щойно вони перетнули лінію гермозатвору. Важкі сталеві двері за їхніми спинами зачинилися з глухим, остаточним гідравлічним гуркотом. Одразу ж почулося шипіння — це автоматична система зовнішньої дезінфекції почала обробляти тамбур високонапірними струменями антисептика.

Артем нарешті дозволив своїм рукам розтиснутися. Богдана обережно, але впевнено підхопили під руки двоє міцних санітарів у білих прогумованих костюмах біологічного захисту та респіраторах-масках. Старшина лише встиг слабо кивнути хлопцеві, перш ніж його поклали на розкладні ноші й швидко покотили по довгому колірному коридору, що йшов кудись углиб підземного комплексу.

— Сюди, товаришу капітан. І ти, хлопче, рухайся, не затримуй прохід, — скомандував сержант заслону, вказуючи автоматом на бічне відгалуження тунелю, де над дверима світилося тьмяне табло: «Первинна санітарна обробка».

Вони опинилися у просторій кімнаті, викладеній білим кахлем. Під стелею гуділа потужна вентиляція, яка витягувала залишки підземної вологи. На довгих металевих столах лежали пластикові пакети з номерами.

— Одяг, взуття, особисті речі — все в пакети. Зброю та документи — на окремий стіл для дезінфекції, — сухо промовив один із санітарів, не піднімаючи очей від журналу реєстрації. — Одяг буде спалено. Радіоактивний фон від вашої куртки, хлопче, перевищує норму втричі. Ви де під цей попіл потрапили?

— Під Лубнами... — ледь чутно відповів Артем. Його пальці відмовлялися слухатися, коли він намагався розстебнути заскорузлі від бруду й крові ґудзики куртки. Кожен рух давався з болем, шкіра під одягом свербіла від поту та дрібного попелу, що просочився крізь шви під час триденного маршу.

Коваленко діяв мовчки й чітко. Він зняв свій тактичний розвантажувальний жилет, виклав на стіл службове посвідчення, спецрацію та пістолет. Навіть роздягнений до пояса, капітан виглядав як натягнута струна — його тіло було покрите синяками, подряпинами й старими шрамами, але погляд залишався гострим і зосередженим.

— Сержанте, мені потрібен зв'язок зі штабом гарнізону, — спокійно, але з металом у голосі сказав капітан, дивлячись на старшого групи захисту. — Я маю передати рапорт особисто генерал-майору Черняку. Вогнище в Броварах ліквідовано, але вірус мутує швидше, ніж прогнозували в аналітичному центрі. Швидкі форми використовують тактичну пам'ять носіїв. Вони координують дії.

Санітар, який приймав речі, на мить завмер, почувши слова Коваленка, і переглянувся з сержантом. В кімнаті на мить запала гнітюча тиша, яку порушувало лише гудіння витяжки.

— Генерал Черняк більше не командує сектором, — тихо відповів сержант, опускаючи очі. — Два дні тому його ставку під Полтавою було атаковано зсередини. Один із офіцерів зв'язку приховав укус під час першої хвилі евакуації. Зараз командування прийняв полковник Лисенко. Ставка перенесена в підземний бункер під Інститутом зв'язку. Я доповів про вас черговому офіцеру. Чекайте.

Артем відчув, як усередині все похололо. Якщо навіть вище командування, закрите за трьома лініями бетонних блоків, кулеметними вишками та барикадами, не змогло вберегтися від інфекції, то яка безпека могла бути тут, на цій «Чистій землі»? Світ, який вони вважали надійним притулком, виявляється, так само тріщав по швах.

— Ідіть у душ, хлопці. Гаряча вода за розкладом, але для вас зробили виняток, — санітар показав рукою на пластикову шторку попереду. — Потім отримаєте чисту форму і лікарняні пайки. У вас сорок вісім годин обов'язкового карантину. Якщо за цей час маркери в крові не зміняться — переведемо в загальний сектор біженців. Якщо зміняться... ну, ви самі знаєте.

Під тугими струменями гарячої води, змішаної з якимось їдким мильним розчином, Артем нарешті зміг змити з себе бруд Києва, Броварського лісу та Яготинської траси. Вода стікала в дренажне заглиблення чорною, густою рідиною. Разом із брудом ніби відступав і той постійний, звірячий страх, який тримав його за горло всі ці три доби. Але на його місце приходила пустка. Хлопець дивився на свої руки — схудлі, покриті мозолями від затвора автомата та саднами — і не впізнавав себе. Старий Артем, студент третього курсу, залишився там, за зачиненими гермодверима, згорів у білому полум'ї термобаричного шторму.

Коли вони вийшли з мийної зони, їм видали однотипну сіру форму з цупкої тканини — таку зазвичай носили пацієнти військових шпиталів або інтерновані особи — та легкі капці. На окремому столі на них чекали дві залізні миски з гарячою гречаною кашею та шматками тушкованого м'яса, а також по великому кухлю міцного солодкого чаю.

Артем накинувся на їжу з такою жадібністю, якої ніколи раніше не відчував. Його організм, спаливши всі запаси енергії під час нічного прориву через залізничний міст, тепер вимагав калорій. Коваленко їв повільно, розважливо, прислухаючись до кожного шурхоту за дверима кімнати карантину.

За пів години важкі залізні двері санітарного блоку знову відчинилися. У кімнату увійшов офіцер у чистій польовій формі з погонами капітана юстиції та планшетом у руках. Його супроводжували двоє автоматників із закритими обличчями.

— Капітан Коваленко? — сухо запитав увійшовший, звіряючись із документами на планшеті.

— Я, — Коваленко підвівся, автоматично випрямляючи спину за військовою звичкою.

— Я капітан Мартинюк, особливий відділ комендатури Полтавського гарнізону. Мені наказано забрати вас для дачі свідчень у аналітичному відділі ставки. Полковник Лисенко чекає на ваш рапорт. Окремо вас чекають представники санітарної інспекції. Рухаємося.

Коваленко кивнув і повернувся до Артема, який застиг із ложкою в руці, дивлячись на озброєних солдатів.

— Відпочивай, Артеме. Ти зробив усе, що міг, і навіть більше. Про Богдана не турбуйся, тут найкращі хірурги в усьому лівобережному секторі, його піднімуть на ноги. Ми ще побачимося.

Капітан повернувся і чітким кроком пішов слідом за офіцером юстиції. Двері за ними зачинилися, залишивши Артема наодинці в білій, стерильній кімнаті карантинного блоку під монотонне, заколисуюче гудіння підземної вентиляції. Хлопець опустив голову на руки, складені на столі, й заснув глибоким, важким сном без сновидінь — першим спокійним сном за останні три доби. Чиста земля прийняла їх, але її правила виявлялися не менш жорстокими, ніж закони випаленої пустки за периметром.