Глава 41. Дихання Полтави

Вода ставала холоднішою з кожним десятком метрів, перетворюючись на справжнє крижане місиво, від якого ноги Артема швидко німіли. Хлопець уже майже не відчував власних пальців у промоклих берцях. Тіло Богдана на його плечі здавалося дедалі важчим, наче налитим свинцем. Старшина періодично втрачав свідомість на кілька секунд, його голова безсило падала на груди, а потім він здригався, судомно втягував повітря ротом і продовжував переставляти здоровою лівою ногою, намагаючись полегшити роботу хлопцю.

— Командире... — хрипко промовив Богдан, коли вони подолали черговий затяжний поворот тунелю. — Повітря... Відчуваєш? Воно змінюється.

Коваленко зупинився, підняв ліву руку з ліхтарем і зробив глибокий вдих. Артем теж принюхався. Густий, нудотний сморід гниття, паленої ізоляції та хімічного гару термобаричних ударів, який переслідував їх від самого люка, почав слабшати. Замість нього крізь підземні склепіння пробивався ледь помітний, але чіткий запах сирої осінньої землі, опалого листя та... диму від звичайного дров'яного багаття. Це було дихання живого міста. Ознака того, що попереду, за цими залізобетонними кільцями, все ще вирує людське життя.

— Ми близько, — підтвердив капітан, і в його зазвичай суворому голосі вперше за довгий час прорвалися нотки полегшення. — Нахил тунелю пішов угору. Ця гілка має виходити до дренажної системи міських каскадних ставків або до підвалів одного з прирейкових заводів. Головне — тримати темп.

Промінь ліхтаря вихопив із темряви, що попереду вода почала стрімко спадати. Бетонна підлога під ногами нарешті стала сухою, хоча й залишалася слизькою від мулу та іржавого нальоту. Артему стало трохи легше йти, але втома, що накопичувалася три доби послідовно, тепер навалювалася з потрійною силою. Його серце калатало в грудях, як божевільне, а перед очима плавали темні кола. Лише залізна воля та усвідомлення того, що вони винесли старшину з самого епіцентру ядерно-термобаричного пекла, змушували його рухатися далі.

Раптом тунель вперся в масивну залізобетонну стіну з герметичними сталевими дверима. На відміну від попередніх іржавих засувок, ці двері виглядали доглянутими: петлі були змащені товстим шаром солідолу, а на масивному поворотному штурвалі висіла свіжа пломба з відтиском військової частини.

— Прийшли, — тихо сказав Коваленко, підходячи впритул до гермодверей. — Це межа військового сектору Полтавського гарнізону. За цими дверима — чиста зона.

Капітан схопився за важкий сталевий штурвал і спробував повернути його проти годинникової стрілки. Метал навіть не поворухнувся. Коваленко вперся обома руками, напружився так, що на його лобі виступили товсті вени, але механізм заклинило із протилежного боку. Вони були зачинені зсередини наглухо — стандартна процедура під час оголошення повної ліквідації буферної зони.

— Сука... — тихо вилаявся капітан, б'ючи долонню по холодній сталі. — Вони заблокували підземні підходи. Бояться прориву мутантів через комунікації.

Богдан важко зітхнув, спираючись на стіну:

— Командире, у нас немає часу шукати обхід. Мій «Форт» пустий, в Артема лише ніж. Якщо ми залишимося в цьому апендиксі, а сюди рине наступна хвиля з вокзалу — нам кінець. Стукай. Стукай так, щоб у Полтаві почули.

Капітан перехопив свій пістолет за ствол і з усього розмаху вгатив важким металевим руків'ям у броньовані двері. Глухий, гучний удар розійшовся тунелем, наче постріл із гармати.

Гат! Гат! Гат!

— Свої! Говорить капітан Коваленко, Головне управління розвідки! — закричав капітан, притискаючись обличчям до металевого стику дверей. — Зі мною двоє уцілілих! Вийшли з Броварського котла! Відчиняйте, бісові діти!

У тунелі знову залягла гнітюча тиша. Артем затамував подих, слухаючи, як краплі води десь далеко позаду повільно падають на бетон. Секунди тягнулися, наче гумові. Якщо за дверима нікого немає, або якщо наказ про повну ізоляцію забороняє солдатам відкривати гермозатвори за будь-яких обставин — вони опиняться в пастці.

Раптом з того боку сталевої плити почувся важкий, глухий хрускіт. Це був звук металевих ригелів, які повільно виходили зі своїх пазів. Штурвал на їхньому боці раптово ожив і почав самостійно крутитися, зі скрипом розкручуючи внутрішній замок.

— Назад, — скомандував Коваленко, відступаючи на крок і тримаючи пістолет опущеним, але напоготові.

Масивні гермодвері повільно, з важким тиском повітря рушили всередину, відкриваючи прохід. Прямо в обличчя загону вдарило яскраве, сліпуче світло потужних галогенних прожекторів, змусивши Артема боляче зажмурити очі й прикрити їх брудною рукою. Разом зі світлом у тунель увірвався цілий каскад нових звуків: гуркіт дизельних генераторів, уривчасті команди через гучномовці та чітке клацання затворів армійських автоматів.

— Руки підняти! Зброю на підлогу! Обличчям до стіни, швидко! — пролунав жорсткий, зривистий голос через тактичну маску.

Коли очі Артема трохи звикли до світла, він побачив перед собою чотирьох бійців у повному екіпіруванні — у важких бронежилетах, розвантажувальних системах, шоломах із забралами та з автоматами Малюк, стволи яких були спрямовані чітко їм у груди. На рукавах солдатів чітко виділялися свіжі шеврони із зображенням трьох засічених ліній — знак санітарно-карантинного заслону Полтавського периметра.

Капітан Коваленко повільно, спокійно опустив свій пістолет на бетон під ногами й підняв відкриті долоні вгору.

— Хлопці, спокійно. Наші ми. Я — капітан Коваленко, спецгрупа ГУР «Заслон». Це старшина Богдан, він важко поранений, потрібен медик. Хлопець — цивільний, Артем, витягли його з Києва. Ми чисті, укусів немає. Перевіряйте.

Один із бійців — судячи з усього, старший групи — зробив крок уперед, тримаючи автомат наліту однією рукою. У другій руці він тримав невеликий електронний прилад із довгою антеною — портативний біосканер для визначення маркерів мутації в повітрі та крові.

— Не рухатися, — холодно наказав старший, підносячи прилад спочатку до обличчя Коваленка, а потім до Артема й Богдана. Прилад кілька секунд тихо пищав, аналізуючи теплові та біологічні параметри їхніх тіл, а потім видав короткий, чистий зелений сигнал.