Глава 40. Лабіринти забутих комунікацій

Іржава, протухла вода під ногами хлюпала з кожним важким кроком, і цей звук глухо відбивався від напівкруглих залізобетонних склепінь колектора. Стіни, побудовані ще за радянських часів для стратегічних кабельних ліній зв’язку, зяяли тріщинами, з яких без зупину сочилася ґрунтова волога. Густі пасма чорних телефонних дротів, товсті силові кабелі в розсохлій свинцевій та гумовій ізоляції звисали зі стелі, наче коріння якогось химерного підземного дерева. Вони раз у раз чіплялися за одяг, змушуючи здригатися від кожного несподіваного дотику в темряві.

Артем ішов, зігнувшись мало не вдвоє. Важке тіло старшини Богдана майже повністю трималося на його лівому плечі. Хлопець відчував, як м’язи спини німіють від напруги, а кожен крок через водяне місиво відгукується тупим, виснажливим болем у ногах. Черевики давно промокли наскрізь, і холодна, масляниста рідина неприємно хлюпала між пальцями. Проте він не скаржився. Він лише міцніше перехоплював Богдана за пояс, намагаючись тримати рівновагу на слизькому, вкритому мулом бетоні.

— Тримайся, хлопче, тримайся, — тихо, ледь чутно шепотів Богдан праворуч. Його дихання було уривчастим, гарячим і пахло пороховим гаром, який вони встигли ковтнути на поверхні. — Ти головне не кидай стару шкуру. Я ще відпрацюю... Ось виберемося до чистих, підлатають мені коліно, і знову будемо в одному строю.

— Я не кину, дядьку Богдане, — так само пошепки відповідав Артем, намагаючись не дивитися вниз, де в промені ліхтаря капітана пропливали якісь брудні ганчірки, обривки паперу та жирні плями невідомого походження. — Ми разом із Києва вийшли, разом і до шпиталю дійдемо. Тут уже трохи залишилося, я впевнений. Полтава ж поруч.

Попереду, метрах у п’яти, повільно просувався капітан Коваленко. Його ліхтар, затиснутий у лівій руці, давав вузький, але яскравий промінь світла, який розрізав щільний підземний морок. У правій руці капітан незмінно тримав свій «Форт-12». Його палець лежав на спусковому гачку, а погляд постійно сканував кожен сантиметр попереду. Час від часу капітан зупинявся, піднімав руку, наказуючи загону завмерти, і прислухався до звуків, що доносилися з глибини тунелю.

Зверху, крізь товщу землі, все ще проривалися відголоски страшного суду, що відбувався на поверхні. Але тепер це були не чіткі вибухи, а глухе, потужне гудіння, від якого зі стелі колектора дрібним дощем сипалася стара штукатурка та сухий бруд. Термобаричний шторм випалював залізничний вузол, перетворюючи все, що вони залишили нагорі, на випалену пустелю. Кисень там, над їхніми головами, зараз просто зникав, створюючи зону повного вакууму та смерті. Усвідомлення того, що вони врятувалися від цього вогняного жорна в останню долю секунди, додавало сил, незважаючи на повне фізичне виснаження.

— Командире, — тихо покликав Артем, коли вони дійшли до чергової розвилки, де колектор розширювався, утворюючи невелику підземну камеру з трьома новими відгалуженнями. — Може, зробимо перепочинок? Богдан ледве дихає, та й у мене ноги вже підкошуються.

Коваленко зупинився, повів променем ліхтаря по стінах камери. На одній із них зберігся старий, наполовину змитий водою напис трафаретом: «Вузлова ТС-4». Під написом висіла іржава залізна шафа зв’язку, дверцята якої були вирвані з м’ясом.

— Добре, дві хвилини, не більше, — скомандував капітан, показуючи на відносно сухий бетонний виступ біля стіни. — Сідайте, але зброю з рук не випускати. Артеме, ніж тримай напоготові. Богдане, покажи ногу.

Артем обережно опустив старшину на бетон. Богдан із важким стогоном випрямив праву ногу. Коліно під розірваною камуфляжною тканиною виглядало жахливо: воно набрякло до розмірів невеликого кавуна, шкіра натягнулася і стала синьо-багровою. Було очевидно, що зв’язки сильно пошкоджені, і без серйозної медичної допомоги старшина більше не зможе зробити жодного самостійного кроку.

Капітан присів поруч, дістав із кишені залишки чистого бинта й почав туго перев’язувати суглоб, намагаючись хоч якось зафіксувати його.

— Терпи, старшина. Якщо вийдемо до житлових кварталів, там мають бути передові медичні пункти. Полтава — це зараз головний тиловий хаб усього сектору. Там зосереджені великі сили. Головне — дійти.

Артем тим часом сперся спиною на холодну залізобетонну стіну й заплющив очі. Втома накочувалася важкими, свинцевими хвилями. Перед очима, варто було лише прикрити повіки, знову поставали картини останніх трьох днів: палаючі Бровари, шалені очі швидких бігунів, вовкодави на залізничному переїзді, випалений Пирятин і той останній, самогубний прорив через залізничний міст. Хлопець мимоволі здригнувся й розплющив очі. Заснути зараз означало здатися, а здаватися він не мав права.

Раптом у тунелі, який ішов ліворуч від їхньої камери, пролунав дивний звук. Це не було відлуння вибуху з поверхні. Звук був чітким, об’ємним і дуже близьким.

Хлюп... хлюп... хлюп...

Хтось або щось повільно йшло по воді в темряві, наближаючись до них. Звук кроків був нерівним, рваним — наче істота шкутильгала або тягнула за собою пошкоджену кінцівку.

Коваленко миттєво зреагував. Він вимкнув ліхтар, зануривши камеру в абсолютну, непроглядну темряву. Артем почув, як капітан тихо зняв пістолет із запобіжника. Сам хлопець міцніше стиснув рукоятку свого армійського ножа, відчуваючи, як серце починає шалено калатати в грудях, вистукуючи швидкий ритм прямо в горлі.

— Тихо, — ледь чутно прошепотів Коваленко в темряві. — Не дихати.

Звук кроків наближався. Тепер до хлюпання води додалося важке, сипле дихання. Так дихають люди, чиї легені забиті кров’ю або гноєм. Істота зупинилася на самому вході до вузлової камери. У темряві Артем не міг нічого побачити, але його загострені до межі почуття чітко вловлювали присутність чужого. З боку тунелю повільно потягнуло знайомим, нудотним смородом гниття та сирої крові. Це був заражений. Але як він опинився тут, під землею, так далеко від лінії фронту? Невже інфекція вже прорвала підземні комунікації міста?