Глава 39. Відлуння на глибині

Гуркіт на поверхні не вщухав ще довго. Навіть крізь метрову товщу залізобетону та щільно зачинену кришку люка до загону доносилася важка, низька вібрація. Земля здригалася ритмічно, наче по ній стукав гігантський залізничний молот — це стратегічна авіація послідовно, квадрат за квадратом, випалювала буферну зону термобаричними зарядами. Касетні блоки випалювали все живе, перетворюючи залізничні колії, ангари й тисячі заражених на однорідний шар спеченого шлаку.

Артем лежав на спині, дивлячись у суцільну темряву. Повітря в колекторі було гарячим, сухим і смерділо горілою ізоляцією. Легені пекло від кожного вдиху, а у вухах після вибухів усе ще стояв щільний, монотонний писк.

— Усі цілі? — пролунав у темряві глухий, сиплий голос капітана Коваленка. Почувся шурхіт одягу та металеве клацання — капітан намацував свій ліхтар.

— Живий... здається, — прокрехтав Богдан десь праворуч. — Але нога... Ногу мені, схоже, затисло, коли стрибав. Світло дай, командире.

Короткий спалах діодного ліхтаря розірвав морок колектора. Тонкий промінь застрибав по стінах, покритих брудними патьоками води та пучками старих телефонних кабелів. Капітан повів світлом униз. Богдан сидів, привалившись спиною до залізобетонного кільця. Його права штанина була розірвана, а коліно помітно набрякло й набуло багрового відтінку.

Артем підвівся на ліктях, відчуваючи, як сильно крутиться голова. Його обличчя й руки були покриті шаром чорної кіптяви та сірого пилу, що натрусився зі стелі під час ударів.

— Нам не можна наверх, так? — тихо запитав хлопець, дивлячись на залізну кришку люка, від якої все ще йшло відчутне тепло.

— Нагорі зараз пекло, хлопче, — Коваленко присів біля Богдана, обережно обмацуючи його суглоб. Старшина стиснув зуби, стримуючи стогін. — Кисню там немає, усе випалено в радіусі п'яти кілометрів. Будь-хто, хто залишився на пероні, перетворився на вугілля. Ми проскочили в останню секунду. Перелому немає, Богдане, але сильний вивих. Ходити зможеш?

— Куди я подінуся, — старшина спробував посміхнутися, але гримаса болю викривила його обличчя. — Спираючись на автомат... хоча ні, автомат я нагорі кинув. Патронів нуль. Розраховуємо лише на твій «Форт» та ніж Артема.

Капітан підвівся й посвітив углиб тунелю. Це був старий кабельний колектор лінії зв'язку, що йшов від залізничної станції в бік самого міста. Стеля тут була низькою — дорослому чоловіку доводилося йти, сильно пригнувшись, а під ногами стояла брудна, іржава вода, яка доходила до щиколоток.

— Цей хід має вивести нас за межі вогневого квадрата, ближче до житлових масивів Полтави, — Коваленко перевірив магазин свого пістолета й загнав його назад у руків'я. — Там уже чиста зона. Там діє регулярна армія та госпіталі. Наше завдання — вийти до своїх і доповісти про ліквідацію вогнища в Броварах. Артеме, бери Богдана під ліву руку. Я йду першим, тримаю дистанцію. Рухаємося тихо. Навіть під землею ми не самі.

Артем підійшов до старшини, допомагаючи йому підвестися. Важке тіло досвідченого бійця навалилося на плече хлопця. Брудні берці забовтали по іржавій воді, і три постаті повільно рушили вглиб підземного лабіринту. Назад шляху не було. На поверхні помирала перша доба нової епохи, а під землею починався їхній шлях до порятунку.

Який ваш наступний крок у цьому підземеллі?