Глава 38. Нуль

Броньовик скотився з насипу, важко пробиваючи підвіскою залишки асфальту залізничного переїзду. Двигун «Форда» видав останній, конвульсивний хрип: з-під розтрощеного капота вирвався фонтан чорного мастила, і машина затихла, котячись по інерції крізь густий сірий туман. Коваленко вправно викрутив важке кермо, заковтуючи інерцію, і загнав мертву бронекапсулу в тінь між двома залізобетонними ангарами товарної станції.

Тут, у глибокому тилу оборонного периметра, панувала інша, куди страшніша атмосфера. Звуки канонади з передової доносилися сюди глухим, безперервним рокотом, але на самій станції було порожньо. Військові вже залишили ці позиції, відступивши до другої, внутрішньої лінії оточення Полтави. Навколо валялися кинуті ящики з-під патронів, розірвані штабні карти та сміття.

Електронний годинник на понівеченій панелі броньовика блимнув і показав: 00:45. Сорок п'ять хвилин до нуля.

— Виходимо, — коротко кинув Коваленко. Його голос звужувався до сухого шепоту. Капітан першим відчинив деформовані водійські двері, які з огидним скрипом піддалися його натиску.

Артем виліз слідом, тримаючи в руці лише оголений ніж. Його порожній АК-74 залишився лежати на підлозі салону — без набоїв він був лише зайвою вагою для виснаженого тіла. Кожен м'яз хлопця палав від перевтоми, очі слізилися від їдкого диму та радіоактивного попелу, що сіявся з неба суцільною сірою завісою. Богдан вибрався останнім, важко спираючись на плече капітана — під час останнього зіткнення старшина, схоже, сильно пошкодив коліно. У його автоматі залишалося всього кілька набоїв.

— Дивіться на небо, — прохрипів Богдан, піднімаючи голову вгору.

Артем подивився вгору, і холодний піт пройняв його до кісток. Хмари над Полтавщиною повністю зникли, випалені тепловими потоками. Небо стало глибоким, майже чорно-фіолетовим, і на цій висоті, розрізаючи стратосферу, повільно йшли десятки сріблястих силуетів. Важкі стратегічні бомбардувальники Ту-22М3 та Ту-95 йшли чіткими клинами з трьох напрямків. Вони не кружляли й не шукали цілей — вони просто виходили на бойові курси для скидання термобаричних та касетних зарядів підвищеної потужності. Очищення буферної зони мало бути стовідсотковим.

— Нам потрібен бункер або підземний колектор, — Коваленко швидко озирався довкола, ведучи загін уздовж цегляної стіни ангара. — Навіть броня «Форда» перетвориться на розплавлену труну, коли почнеться вогняний шторм. Шукайте дренажні люки або входи в підвали!

Раптом з туману попереду, з боку залізничних колій, донісся важкий, колективний тупіт.

Артем завмер. З сірої димки на перон станції вивалювався той самий натовп, який щойно прорвав першу лінію бетонних блоків на трасі. Вони пройшли крізь вогонь кулеметів, завалюючи позиції солдатів своїми тілами, і тепер тисячі заражених стікали в тил, заповнюючи простір залізничного вузла. Першими бігли швидкі мутанти — їхні багряні очі світилися в сутінках, наче зграя голодних вовків.

— Богдане, за ангар! Артеме, за мною! — крикнув капітан, вихоплюючи свій пістолет Форт-12 — його останню зброю.

Вони кинулися вільним проходом між двома складськими будівлями. Прямо перед ними, у заглибленні під залізобетонною рампою, Артем помітив масивну залізну кришку технологічного колодязя. Вона була прикручена болтами, але один із них був зрізаний — мабуть, тут колись працювали зв'язківці.

— Сюди! — закричав хлопець, падаючи на коліна й чіпляючись пальцями за холодний край залізяки.

Богдан розвернувся обличчям до проходу, впав на одне коліно й випустив останні набої зі свого автомата в перших трьох мутантів, що вискочили з-за рогу.

Бах! Бах! Бах! Бах!

Короткі спалахи вихопили спотворені обличчя істот. Вони впали, але ззаду вже котилася суцільна жива стіна. Автомат старшини клацнув, сигналізуючи про порожній магазин. Богдан відкинув зброю вбік і дістав ніж.

— Капітане, давай! — крикнув він.

Коваленко вперся ногами в стіну рампи й разом з Артемом з усього розмаху смикнув важку кришку вбік. Метал піддався з жахливим скреготом, відкриваючи глибокий, темний зів бетонного колодязя, з якого пахло сирістю та старою кабельною ізоляцією.

— Артеме, першим! За ним — Богдане! — скомандував капітан, підскакуючи до старшини й роблячи три чіткі постріли з пістолета в упор по нападниках.

Артем не думаючи стрибнув у темряву. Він пролетів близько трьох метрів, боляче вдарившись плечем об залізні скоби драбини, і впав на дно колектора. За секунду зверху на нього звалився важкий Богдан, а слідом за ним, майже кубарем, скотився капітан Коваленко.

Нагорі, прямо над їхніми головами, почувся дикий, голодний рев. Десятки рук заражених почали сліпо шкребтися об краї відчиненого люка, намагаючись дістатися до людей.

Коваленко, стоячи на верхньому щаблі драбини, вперся спиною в бетонне перекриття, підхопив важку залізну кришку знизу й силовим ривком насунув її назад на отвір, закриваючи засув ізсередини.

У ту ж саму секунду електронний годинник на руці капітана беззвучно висвітив 01:30.

Нуль.

Через дві секунди світ навколо них перестав існувати. Навіть на глибині кількох метрів під землею, за товстими залізобетонними стінами колектора, вони відчули цей удар. Настала абсолютна, оглушлива тиша, яка тривала лише мить, а потім земля здригнулася так, наче її розкололи навпіл.

Температура в колекторі миттєво підскочила на десяток градусів, повітря стало сухим і гарячим, випалюючи легені. Крізь щілини залізного люка зверху прорвалося сліпуче, багряно-біле сяйво вогняного шторму, який за лічені секунди випалив увесь кисень на поверхні Полтавського периметра. Дикі хрипи мутантів нагорі перетворилися на короткі, жахливі крики, які миттєво захлинулися в гуркоті термобаричного очищення.

Артем лежав на холодній підлозі колектора, закривши голову руками, відчуваючи, як підлога під ним ходила ходором, а зі стелі сипалася дрібна бетонна крихта. Вони були на самій межі випаленої зони.