Глава 37. Залізничний міст

Металеві конструкції старого залізничного мосту гуділи й вібрували від кожного руху інкасаторського «Форда». Колеса броньовика з огидним, рваним скрипом перескакували зі шпарини на шпарину, чіпляючись за дерев'яні балки та іржаві костилі. Підвіска машини вже давно померла: кожен удар об метал віддавався в салоні так, наче по кузову гатили важкими ковадлами.

Артем обома руками тримався за металеві поручні всередині салону, намагаючись не вилетіти зі свого місця. Через бічні бійниці він бачив, що коїться внизу, під мостом. Видовище було по-справжньому моторошним і нагадувало перші кола пекла. Головна траса, що вела до Полтави, була повністю залита сліпучим, білим світлом військових прожекторів, які вихоплювали з темряви тисячі постатей. Заражені сунули суцільною, живою рікою. Вони навалювалися на залізобетонні блоки периметра, перечіплялися через тіла своїх уже вбитих родичів і лізли далі, підкоряючись єдиному стимулу — прорватися туди, звідки пахло живою людською плоттю та пороховим гаром.

Військові кулемети ДШК на вишках не замовкали ні на мить. Довгі, вогняні траси великокаліберних набоїв розрізали нічну темряву, прошиваючи натовп наскрізь, відриваючи кінцівки й розносячи голови монстрів на шматки. Але цей заслон просто не встигав утилізувати таку кількість біомаси. Хвиля мертвяків уже починала переливатися через першу лінію бетонних блоків.

— Командире! Попереду завал! — крикнув Богдан, перекрикуючи гуркіт двигуна й канонаду знизу.

Промінь єдиної вцілілої фара «Форда» вихопив із темряви середини мосту перекинутий залізничний вагон-платформу. Схоже, його пустили під укіс або підірвали спеціально, щоб заблокувати цей шлях, але конструкція перегородила колію не повністю, залишивши вузький прохід із правого боку — якраз між залізним бортом вагона та канатним огородженням самого мосту.

Коваленко навіть не глянув на прилади. Його обличчя перетворилося на кам'яну маску, покриту сірим радіоактивним попелом і потом.

— Назад дороги немає. Тримайтеся!

Броньовик влетів у вузьку щілину на швидкості близько сорока кілометрів на годину. Важкий сталевий борт «Форда» з диким, оглушливим скреготом врізався в залізо платформи. З лівого боку полетіли снопи білих іскор, метал обшивки почав рватися й вигинатися всередину салону зсередини, наче папір. Машину сильно нахилило праворуч. Артем заплющив очі, очікуючи, що вони зараз просто злетять із висоти тридцяти метрів прямо в брудне місиво під мостом, але колеса броньовика дивом намацали опорну балку конструкції.

З сильним ударом машина вискочила з металевої пастки на інший бік колії. Двигун зачхав, викинув хмару чорного диму, але продовжував працювати. Проте радість була передчасною.

Звук удару та скрегіт металу привернув увагу тих заражених, які намагалися обійти блокпост по насипу. Вони почали вибиратися на міст прямо по вертикальних металевих опорах та залізничних відкосах. Це були найшвидші й найнебезпечніші мутанти — ті самі «павуки», які вже повністю пристосували свої видозмінені тіла для вертикального пересування.

Один із них, з неприродно довгими кінцівками та оголеним черепом, одним потужним стрибком злетів на дах броньовика. Товстий метал обшивки прогнувся над головою Артема з глухим хрускотом. Слідом за ним ще дві істоти вчепилися в задні броньовані двері, намагаючись відірвати зовнішні замки своїми закривавленими, кігтистими пальцями.

— Артеме, бійниця! Знімай тих, що ззаду! — гаркнув Богдан, розвертаючись зі своїм автоматом до лобового скла, яке вже остаточно тріщало під ударами мутанта з капота.

Артем гарячково відкинув круглу засувку задньої бійниці. Пальці тремтіли, автомат АК-74 здавався неймовірно важким. Він припав оком до вузького отвору. Прямо перед його обличчям, усього в кількох сантиметрах за бронесклом, крутилася спотворена морда зараженої жінки. Її щелепа була зламана й висіла на шматках сухожиль, а каламутні білі очі дивилися на хлопця з безмежною, голодною люттю.

Бах! Бах!

Постріли в замкненому просторі броньовика вдарили по барабанних перетинках із силою гранати. Артем відчув, як у вухах миттєво заліг густий, пищачий шум. Перша куля пробила бронескло наскрізь, залишивши в ньому акуратну дірочку, й влучила монстру прямо в око. Тіло істоти злетіло з підніжки й зникло в темряві під мостом. Другий мутант намагався схопити ствол автомата, що стирчав із бійниці, але Артем встиг смикнути зброю на себе і дав коротку чергу в упор.

Бах-бах-бах!

Останні гільзи з дзвоном полетіли на брудну підлогу салону. Магазин хлопця був повністю порожній. Затвор автомата застиг у задньому положенні, сигналізуючи про відсутність набоїв. Усе. Зброя Артема перетворилася на непотрібний шматок заліза.

— Командире, я пустий! — закричав хлопець, відкидаючи автомат убік і хапаючись за армійський ніж, який йому колись дав Богдан.

— Тримайтеся, підходимо до кінця мосту! — відповів Коваленко.

Капітан увімкнув підвищену передачу й з усього розмаху вгатив машину переднім бампером в іржаві залізничні ворота, що перекривали вихід з мосту на територію Полтавського залізничного вузла. Ворота з м'ясистим хрускотом розлетілися, і броньовик, шалено підстрибуючи на рейках, вискочив прямо в тил основної лінії оборони Полтавського периметра.

Електронний годинник на панелі безжально висвітив цифри: до початку повної ліквідації буферної зони залишалося всього дві години. Небо над їхніми головами почало набувати дивного, глибокого фіолетового відтінку — це підходили перші стратегічні бомбардувальники з термобаричними зарядами. Шлях назад був відрізаний назавжди, а попереду на них чекали останні шістдесят хвилин боротьби за життя.