Глава 36. Останні кілометри

Важкий інкасаторський «Форд» хрипів, але продовжував уперто просуватися на схід. Лобове скло, густо покрите тріщинами й заляпане чорною сукровицею, майже не пропускало світла єдиної фари. Коваленкові доводилося висуватися в бокове вікно, підставляючи обличчя під крижаний вітер із радіоактивним попелом, щоб бачити хоч якісь контури дороги.

Електронний годинник показував, що до закриття периметра залишалося всього п'ять годин.

— Підходимо до передмістя Полтави, — крикнув капітан крізь гуркіт двигуна й свист вітру. — За моїми підрахунками, десь тут має бути основна лінія оборони. Артеме, крути рацію! Що там?

Артем схопив «Моторолу», яка вже майже розрядилася і тихо пищала про низький рівень батареї. На відкритій частоті замість колишнього монотонного голосу диктора тепер панував справжній хаос. Крізь тріск глушилок та перешкод проривалися відчайдушні вигуки військових:

«...Четвертий, нас тиснуть із північного флангу! Їх занадто багато, це хвиля з боку Решетилівки! Чи є наказ на відхід?!»

«...Тримати позиції! Повторюю, тримати позиції до нуля! Хто відступить без наказу — трибунал! Авіація вже на підльоті до буферних зон!»

— Командире, там бій, — блідими губами вимовив Артем, передаючи рацію Богданові. — Схоже, інфіковані штурмують сам периметр. Вони намагаються прорватися на чисту територію, поки її не випалили.

— Значить, нам треба встигнути до того, як солдати просто почнуть косити з кулеметів усе підряд, — Богдан похмуро перевірив свій останній магазин. У нього лишилося всього двадцять набоїв. В Артема ситуація була не кращою — один напівпорожній ріжок у автоматі та пара патронів у кишені.

Траса раптово пішла під укіс, і за черговим поворотом перед ними відкрилася жахлива й велична панорама.

Полтавський периметр. Це була не просто барикада, а справжня фортеця, зведена за лічені дні. Поперек усього шосе тяглися три ряди залізобетонних блоків, між якими були вкопані протитанкові їжаки. Позаду них височіли бліндажі й вишки з великокаліберними кулеметами ДШК. Усе це місце було залите яскравим, сліпучим світлом потужних військових прожекторів.

Але простір перед барикадами кишів. Тисячі, можливо, десятки тисяч заражених сунули з полів та сусідніх сіл на штурм загороджень. Вони йшли суцільною, чорною стіною, що колихалася. Військові на вишках без упину поливали натовп свинцем — спалахи кулеметних черг розривали ніч, а важкі кулі буквально шматували тіла монстрів, але на місце полеглих одразу ставали сотні нових.

— Ми не проїдемо через центр, — Богдан схопився за голову. — Там суцільне місиво! Нас зметуть або заражені, або свої ж кулеметники!

— Дивіться на залізничний міст праворуч! — Коваленко різко крутонув кермо, з'їжджаючи з траси на брудний путівець. — Він веде прямо за лінію барикад, у тил опорного пункту. Якщо міст не підірвали — це наш єдиний шанс проскочити в чисту зону!

«Форд» підстрибнув на залізничному насипу, ламаючи підвіску. Колеса з жахливим звуком зашліфували по шпалах. Машина повільно, важко, але поповзла вгору — прямо на високий залізничний міст, під яким вирував справжній ад останнього бою. До вогняного шторму залишалося чотири години.