Глава 34. Двадцять годин

Броньований «Форд» упевнено ковтав кілометри, хоча його підвіска важко відбивала кожну вибоїну на путівці. Важкі сталеві листи обшивки створювали в салоні відчуття повної ізоляції, але Артем знав, що ця безпека — примарна. Жодна броня не врятує їх, якщо вони опиняться в радіусі дії тактичного удару.

На приладовій панелі світився електронний годинник інкасаторської машини. Залишалося рівно двадцять годин.

Сонце остаточно сховалося за горизонтом, і світ навколо знову занурився в брудні, похмурі сутінки. Туман розсіявся, поступившись місцем сильному, холодному вітру, який гнав низькі чорні хмари зі сходу. Рокіт авіаційних двигунів у небі більше не вщухав — він перетворився на постійний, фоновий гул, від якого вібрувало броньоване скло.

— Проходимо Лубни, — глухо сказав Коваленко, не зводячи очей з порожньої дороги. — Половина шляху за плечима. Якщо цей залізобетонний куб не заглухне, за кілька годин будемо на підступах до Полтавського периметра.

— Командире, дивіться на небо, — Богдан припав до вузької оглядової щілини правого борту.

Артем теж зазирнув у броньоване віконце. Далеко на заході, там, де залишився залишений ними Київ, небо раптово розрізав яскравий, сліпучо-білий спалах. Він був настільки потужним, що на кілька секунд ніч перетворилася на день, вихопивши з темряви силуети дерев та покинутих хат уздовж дороги. Спалах не був схожий на звичайну блискавку — він тривав занадто довго, повільно згасаючи й перетворюючись на зловісну, багряно-червону заграву, яка охопила чверть горизонту.

Через хвилину до них докотилася хвиля. Броньовик відчутно хитнуло вбік, а повітря навколо завібрирувало від важкого, низького гуркоту, схожого на обвал тисячі гір.

— Почалося... — прошепотів Богдан, знімаючи кашкет і витираючи лоб. — Вони випалюють столицю.

Артем відчув, як усередині все стислося від холодного жаху. Там, у тому білому вогні, щойно зникло його колишнє життя, його дім, університет, вулиці, якими він ходив щодня. Все це перетворилося на радіоактивний попіл за один тактичний хід командування.

— Не розслаблятися! — жорстко обірвав Коваленко, сильніше стискаючи кермо. Його голос повернув Артема до реальності. — Це був перший удар. Вони йдуть за графіком. Наступна черга — опорні пункти вздовж траси, щоб повністю відсікти заражену зону від чистої території. Ми наступні, якщо зупинимося.

Артем перехопив автомат. Страху більше не було — залишилася лише чиста, концентрована воля до життя. Він вижив у Броварському лісі, пройшов крізь випалений Пирятин і не збирався згорати тут, на фінішній прямій.

Раптом рація «Моторола», яка лежала на сидінні поруч з Артемом, ожила. Замість військових шифрів із неї прорвався чіткий, сильний людський голос, що повторював одне й те саме повідомлення на відкритій частоті:

«Усім підрозділам та уцілілим групам. Говорить блокпост №4 Полтавського периметра. Залишилося п'ятнадцять годин до повного закриття та ліквідації буферної зони. Після нуля годин вогонь ведеться на ураження по всьому, що рухається із заходу. Повторюю: периметр закривається наглухо».

— Чули? — Коваленко глянув на хлопців через дзеркало заднього виду. — П'ятнадцять годин. Тиснемо на максимум. Наступна зупинка — вогняні ворота Полтави.