Глава 33. Останній рубіж Пирятина

Залізні ролети рампи піддавалися з жахливим, іржавим скрипом. Артем упирався ногами в бетонну підлогу, відчуваючи, як від напруги тріщать м'язи спини, а пальці, стерті до крові об холодний метал, починають німіти. Коваленко тягнув ланцюг підйомника поруч, його обличчя почервоніло, а жили на шиї напружилися до межі.

— Ще трохи! Тисни, Артеме! — хрипів капітан.

Позаду них склад перетворився на зону суцільного хаосу. Богдан стримував ворогів, ховаючись за барикадою з дерев'яних палет. Звуки його пострілів зливалися в один суцільний гуркіт, що лунко відбивався від високої металевої покрівлі.

Бах! Бах! Бах!

— Командире! Вони лізуть через верхні яруси! — крикнув Богдан, на мить обернувшись.

Артем кинув швидкий погляд назад. Жах пройняв його до кісток. Заражені тактичні бійці, використовуючи свої видозмінені, чіпкі пальці, з неймовірною швидкістю лізли вгору по металевих конструкціях стелажів. Один із них, у розірваному розвантажувальному жилеті, вже опинився на другому ярусі прямо над Богданом і готувався стрибнути старшині на голову.

Артем відпустив ролету — вона з гуркотом просіла на пів метра вниз, але зафіксувалася. Хлопець миттєво скинув автомат, зловив у приціл силует на стелажі й натиснув на спусковий гачок.

Бах! Бах!

Мутант нагорі здригнувся, випустив металеву балку і важким мішком упав униз, пробивши своїм тілом купу картонних коробок.

— Готово! Прохід є! — закричав Коваленко, сильним ривком піднявши ролету на висоту людського зросту. За воротами рампи відкрився задній двір комплексу, залитий сірим осіннім туманом. Там, біля паркану, стояв покинутий інкасаторський броньовик «Форд» із розчиненими боковими дверима.

— Богдане, відхід! — скомандував капітан.

Старшина випустив останні три кулі вглиб проходу, змусивши нападників сховатися за стіною, і стрімко побіг до рампи. Артем, міцно стискаючи в одній руці двадцятилітрову каністру з бензином, а в іншій — автомат, вискочив на вулицю слідом за командиром.

Вони добігли до броньовика. Кабіна була порожньою, скло покрите павутиною тріщин від куль, але важкі броньовані двері давали надію на порятунок.

— Заливай паливо, швидко! — крикнув Коваленко, стрибаючи на водійське сидіння і гарячково оглядаючи вирвані під кермом дроти запалювання. Богдан зайняв позицію біля заднього борту, прикриваючи хлопця.

Артем упав на коліна біля бензобака броньовика, трясучись від холодного поту й виснаження. Його пальці ледве змогли відкрутити кришку каністри. Запах свіжого бензину знову вдарив у ніс, коли він почав переливати паливо в бак. Кожна секунда здавалася годиною. З розчинених воріт рампи, які вони щойно залишили, вже вибігали перші переслідувачі в камуфляжі.

— Давай, рідна, заводися... — долинав із кабіни напружений голос капітана, під яким іскрили замкнуті дроти.

Електроніка броньовика важко пискнула, стартер зробив кілька лінивих обертів і... двигун потужно, глухо загарчав.

— Залазьте! — рявкнув Коваленко.

Артем кинув порожню каністру в бруд, застрибнув у важкий салон броньовика, і Богдан з гуркотом зачинив масивні залізні двері прямо перед носом першого зараженого бійця. Істота з розгону врізалася обличчям у броньоване скло, залишаючи на ньому кривавий слід, але важка машина вже зірвалася з місця.

«Форд» зніс легку металеву огорожу заднього двору й вилетів на путівець, що вів в обхід Пирятина. Вони вирвалися. Арка «Межі витривалості» була завершена. Вони мали чисте паливо, броньовану машину і трохи менше двадцяти чотирьох годин до того, як небо над ними перетвориться на суцільний попіл. До Полтави залишався останній, вирішальний кидок.