Глава 32. Організований хаос

Артем застиг, майже не дихаючи. Його палець на спусковому гачку АК-74 став кам'яним. Наполовину обпалений нацгвардієць попереду повільно підняв свій порожній автомат, наче намагаючись відтворити звичний за життя рух — взяття на приціл. Але магазину в зброї не було, а з розірваного ствола капала густа темна сукровиця.

На даху логістичного комплексу почувся глухий тупіт. Ті постаті, що сиділи на металевих балках, почали синхронно спускатися вниз по пожежних драбинах та водостічних трубах. Їх було близько десятка — і всі вони, як один, були колишніми силовиками чи бійцями тероборони в залишках тактичного екіпірування. Вони не верещали й не кидалися вперед наосліп. Вони обходили загін півколом, грамотно відрізаючи шляхи до відступу назад до «Ниви».

— Вони використовують тактичну пам'ять тіл, — скрізь зуби прошепотів капітан Коваленко. Його обличчя покрилося гарячим потом, що розмивав кіптяву. — Вірус не знищив моторні навички. Вони оточують нас.

— Командире, якщо вони затиснуть нас на відкритій стоянці — нам кінець, — Богдан м'яко пересунув прапорець запобіжника свого автомата. — Треба прориватися всередину складу. Там є шанси заплутати їх у лабіринтах стелажів.

— Артеме, вогонь по флангу! Богдане, за мною! — скомандував капітан.

Бах! Бах! Бах!

Сухі одиночні постріли Артема розірвали тишу випаленого комплексу. Хлопець цілився чітко в груди найближчому зараженому військовому, який намагався зайти ліворуч. Кулі пробили брудний бронежилет істоти, змусивши її хитнутися і впасти навзнак, але з розбитої рапи магазину вже вивалювалися нові тіла.

Загін стрімко кинувся вперед, прориваючись крізь розбиті скляні двері вестибюля прямо вглиб величезного складського приміщення. Всередині панував повний морок, який розрізали лише тонкі промені їхніх тактичних ліхтарів. Величезні металеві стелажі висотою в три поверхи йшли далеко в глибину, завалені залишками згорілих коробок, піддонів та розкиданого товару.

Вони бігли вздовж центрального проходу, коли позаду почувся важкий, ритмічний тупіт десятків ніг. Заражені бійці увійшли на склад слідом за ними. Вони не втрачали темпу, орієнтуючись за звуками кроків та відблисками ліхтарів.

— Сюди! — крикнув Богдан, звертаючи в бік зони завантаження, де зазвичай паркувалися внутрішні складські навантажувачі.

Промінь ліхтаря Артема вихопив із темряви невеликий жовтий електрокар-навантажувач, який стояв біля зачинених металевих воріт рампи. Поруч із ним на залізному столі валялися інструменти, кілька важких автомобільних акумуляторів і — головне — велика пластикова каністра з червоною кришкою, на якій маркером було написано «Бензин А-95».

— Каністра! Чиста! — важко дихаючи, закричав Артем, підбігаючи до столу й хапаючи важкий пластиковий бутль. Всередині обнадійливо забовталася рідина. Не менше двадцяти літрів.

— Богдане, закривай прохід піддонами! — скомандував Коваленко, підбігаючи до металевих дверей рампи й гарячково намагаючись підняти важку залізну ролету вручну. — Артеме, допомагай! Якщо ми не піднімемо ці ворота, нас тут затиснуть і заживо випалять, коли почнеться бомбардування!

З глибини складських стелажів уже виривалися перші силуети в камуфляжі. Вони тримали в руках залізні арматури та уламки металу, рухаючись із жахливою, скоординованою рішучістю. Богдан упав на одне коліно за купою дерев'яних палет і відкрив щільний вогонь, стримуючи першу хвилю нападників. Час добігав кінця — до початку повної ліквідації зони залишалося трохи більше доби.