Глава 31. Спалена земля

Дванадцять літрів фермерського бензину дали «Ниві» другий подих, але забрали останні ілюзії. Машина повзла по трасі М-03, яка тепер нагадувала декорації до фільму про кінець світу. Лісосмуги обабіч дороги дедалі частіше зяяли чорними випаленими плямами — наслідками перших хаотичних спроб зупинити заразу артилерійськими ударами.

Сонце другого дня так і не змогло пробитися крізь важку завісу з диму та туману. Небо набуло брудного, жовтявого відтінку. Годинник у голові Артема невблаганно відраховував час: залишалося трохи більше сорока годин до того, як це небо розірветься вогняним штормом.

— Дивіться, — Богдан показав пальцем уперед на лобове скло.

На горизонті, прямо над трасою, височіла величезна хмара чорного жирного диму. Коли машина під'їхала ближче, загін побачив джерело пожежі. Це був великий логістичний комплекс — мережевий супермаркет і склади біля повороту на Пирятин. Судячи з усього, тут був один із пунктів збору біженців. Навколо розлогої стоянки валялися сотні розбитих цивільних машин, а сам бетонний паркан був завалений барикадами з мішків із піском.

Все це місце було випалене. Хтось застосував тут важкі вогнемети. Стіни складів покрилися товстим шаром чорної кіптяви, а на асфальті лежали обвуглені, спечені до стану вугілля людські фігури. Багато з них застигли в позах повзання, намагаючись урятуватися від нищівного полум'я.

— Наші працювали, — тихо, з невимовною гіркотою промовив Коваленко, зупиняючи «Ниву» за п'ятдесят метрів від барикад. — Очищення вогнем. Очевидно, периметр прорвали, і командування прийняло таке рішення. Схоже, наказ про тактичний удар по Києву — це не просто слова. Вони вже роблять це тут, у менших масштабах.

— Командире, двигун знову тріщить, — Богдан подивився на прилади. — Паливо на денці, патрубок знову сичить. Далі ця бляшанка не піде.

— Виходимо, — скомандував капітан, перевіряючи затвор автомата. — Залишати машину на відкритій трасі не можна. Зайдемо на територію комплексу. Можливо, на складах уцілів якийсь службовий транспорт або хоча б каністри з бензином. І треба перевірити рації на висоті.

Артем першим виліз із машини, тримаючи АК-74 напівпіднятим. Сморід горілого м'яса та хімікатів ударив у ніс, викликаючи нудоту. Хлопець натягнув комір куртки на обличчя, намагаючись дихати через щільну тканину. Кроки трьох пар берців лунали на диво голосно в цій застиглій, випаленій пустці.

Вони обережно просувалися між обгорілими кістяками машин. Артем пильно вглядався в чорні прорізи вікон складського комплексу. Йому здавалося, що серед цієї мертвої тиші за ними хтось спостерігає.

Раптом з боку зруйнованої рапи супермаркету донісся дивний, металевий хрускіт. Наче хтось перевертав залізні ящики.

— До бою, — прошепотів Коваленко, миттєво залягаючи за капот спаленого мікроавтобуса.

Артем припав до землі поруч, ловлячи в приціл розбиті скляні двері магазину. З темряви випаленого вестибюля повільно, шкутильгаючи на одну особу, вийшов заражений. На ньому були залишки бронежилета та каски — це був боєць Нацгвардії, який брав участь у тій самій зачистці. Його обличчя було наполовину обпалене вогнем, оголюючи білі зуби та кістки щелепи, але друга половина все ще зберігала людські риси.

Він не біг і не хрипів. Він просто стояв, тримаючи в руках порожній автомат без магазину, і дивився на загін своїм єдиним, каламутним оком.

— Він не один, — тихо сказав Богдан, вказуючи на дах комплексу.

Там, на металевих балках під самою покрівлею, сиділи ще кілька постатей. Вони не рухалися, наче чекаючи команди. Вірус у цих випалених руїнах створив щось нове — заражені почали діяти згуртованіше, ніби зберігаючи залишки військової дисципліни чи тактичного мислення тих тіл, які вони захопили. Пастка зачинялася. Вони опинилися в самому центрі випаленого логістичного вузла, без коліс і з ліченими годинами в запасі.