Глава 29. Межа областей

«Нива» летіла крізь ніч, залишаючи позаду кілометри розбитого асфальту. Тимчасовий ремонт Богдана дивом тримав систему охолодження вкупі — стрілка температури застигла на самій межі червоної зони, але двигун більше не кипів. Салон був наповнений гулом розтиснутої трансмісії та важким, хрипким диханням трьох чоловіків.

Артем сидів ззаду, вчепившись пальцями в спинку переднього сидіння. Його очі злипалися, голова була важкою від хронічного недосипу, але заснути в цій трясці було неможливо. Він дивився у бокове вікно, де повз них проносилися темні, вимерлі села Київщини. Світ навколо остаточно перетворився на пустку.

— Підходимо до межі областей, — порушив мовчанку капітан Коваленко. Його руки, що стискали кермо, здавалися зроблені з дерева — стільки напруги в них було. — Попереду має бути Яготин, а за ним — Полтавщина. Якщо вірити карті, там велика розв'язка і стаціонарний пост ДПС. Богдане, готуй зброю. Такі місця першими перетворювалися на м'ясорубки, коли люди намагалися втекти з Києва.

— Магазин повний, — коротко відповів старшина, перевіряючи затвор свого автомата. — Артеме, прокинься. Зараз може знадобитися кожен ствол.

Хлопець мовчки кивнув і перевірив свій АК-74. Втома миттєво відступила, змита новою порцією адреналіну.

За кілька хвилин фари «Ниви» вихопили з темряви перші контури розв'язки. Картина, що відкрилася перед ними, змусила Коваленка різко скинути швидкість. Траса була повністю заблокована. Десятки, можливо, сотні автомобілів стояли у велетенському, хаотичному заторі. Машини врізалися одна в одну, багато з них були спалені, деякі лежали на даху. Посеред цього металевого цвинтаря височіла двоповерхова будівля колишнього поста ДПС, яка тепер зяяла чорними дірами вибитих вікон.

Але найстрашнішим було те, що затор не був порожнім.

У світлі фар Артем побачив сотні постатей, що повільно тинялися між машинами. Почувши звук під'їжджаючої «Ниви», цей величезний мертвий вулик миттєво ожив. Сотні голів повернулися в їхній бік. Багряні очі спалахнули в темряві, наче розсип жаринок.

— Командире, ми тут не проїдемо, — тихо сказав Богдан, дивлячись на стіну з тіл та металу. — Таран нас добив би, радіатор не витримає ще одного удару.

— Дивись лівіше, — Коваленко показав рукою на крутий схил насипу, що вів униз, до старого путівця, який огинав пост через поле. — Спускаємося туди. Артеме, тримай правий борт! Вони вже біжать!

З насипу, перечіплюючись через капоти покинутих автівок, до них почали спускатися перші інфіковані. Це були швидкі — вірус у цих тілах ще не встиг висохнути, і вони летіли вниз із дикими, звірячими хрипами.

Коваленко викрутив кермо ліворуч, і «Нива» під небезпечним кутом з'їхала з насипу, буксуючи в глибокій мокрій траві. Машину сильно нахилило, Артем ледь не вилетів зі свого місця, але встиг виставити автомат у відчинене вікно.

Один із заражених — колишній чоловік у розірваному діловому костюмі — з розгону стрибнув із насипу прямо на пасажирські двері «Ниви». Його гнилі пальці вчепилися за рамку скла прямо перед обличчям Артема. Хлопець не вагався ні секунди. Він притиснув дуло АК-74 майже впритул до скроні монстра й натиснув на гачок.

Бах!

Голова істоти вибухнула, бризнувши чорною рідиною на двері, і тіло важким мішком злетіло під колеса.

«Нива» важко вискочила на розмитий дощами путівець і, ревучи двигуном, рванула в обхід заблокованої траси. Позаду, на вершині насипу, сотні заражених лишилися ні з чим, їхні люті хрипи поступово танули в шумі мотора. Вони перетнули межу областей. Друга доба їхньої втечі добігала кінця, а Полтавщина зустрічала їх такою ж мертвою тишею і трьома десятками годин, що залишалися до вогняного шторму.