Глава 27. Перегрів

Двигун «Ниви» натужно вив на порожній нічній трасі. Стрілка покажчика температури рідини, що охолоджує, впевнено повзла в червону зону, а з-під країв зім'ятого після тарану капота почали вириватися перші цівки густої білої пари. Запах киплячого антифризу та паленого мастила швидко проникав у тісний салон через дефлектори обігрівача.

— Приїхали, — похмуро констатував Богдан, стукаючи пальцем по склу приладової панелі. — Радіатор таки пробитий. Командире, якщо зараз не зупинимося — двигун просто заклинить, і ми залишимося серед поля без жодного шансу.

Капітан Коваленко міцно тримав кермо, вдивляючись у темряву крізь залишки чистого скла, які ще встигали очищати двірники.

— Знаю. Шукаю місце для зупинки. Артеме, рацію до вуха. Що в ефірі?

Артем дістав одну з трофейних цифрових «Моторол», які вони забрали у «Беркутів», і притиснув гарнітуру до вуха. Він почав повільно перебирати канали. Замість звичного білого шуму на третій частоті раптом прорвався далекий, ледь чутний гул. Це був не людський голос. Це був важкий, низький рокіт багатьох авіаційних двигунів, який доносився звідкись із величезної висоти.

— Командире... — голос Артема здригнувся. — Здається, вони вже близько. Я чую літаки в небі. Поки що далеко на заході, але вони рухаються.

— Розвідка або перші бомбардувальники, — Коваленко стиснув зуби, різко повертаючи кермо праворуч. — У нас залишилося трохи більше двох діб. Ми маємо рухатися.

Машина з'їхала з траси на стару занедбану заправку під брендом, який уже давно стерся від часу. Будівля операторської була повністю випалена всередині, вікна вибиті, а заправні колонки повалені набік. Капітан загнав «Ниву» в тінь під навіс, щоб сховати її від можливого спостереження з повітря, і заглушив двигун. Машина видала останній важкий подих, і з-під капота з шипінням вирвалася хмара пари, повністю загорнувши лобове скло.

— Богдане, ліхтарі під капот, шукайте пробій! — скомандував капітан, вискакуючи з машини. — Артеме — на дах операторської. Твій сектор — триста шістдесят градусів. Дивись і слухай небо. Якщо почуєш свист або наближення швидких — одразу сигнал по рації.

Артем схопив свій АК-74 і гарячково подряпався вгору по іржавій пожежній драбині на дах заправки. Звідси відкривався широкий огляд на кілометри навколо. Поля Баришівського району лежали в абсолютній, мертвій нічній тиші, вкриті рідким туманом. Десь далеко позаду, в радіусі кількох кілометрів, небо над залізничним переїздом та селом світилося блідими загравами — там усе ще блукали тисячі заражених.

Але найстрашніше було над головою. Високо в нічному небі, розрізаючи хмари, повільно повзли три ледь помітні червоні вогники. Вони летіли чітким клином, тримаючи курс на захід — у бік Києва. Важкий гул їхніх двигунів вібрував прямо в грудях Артема. Час невблаганно спливав. Кожна хвилина, проведена на цій заправці, наближала їх до моменту, коли небо над ними перетвориться на суцільний вогняний ад.

Артем опустився на одне коліно, вперши автомат у бетонний парапет даху, і дістав з кишені рацію.

— Командире, це Артем. Літаки пройшли над нами в бік міста. Що там з машиною?

— Погано, хлопче, — прохрипів у відповідь голос Коваленка крізь тріск перешкод. — Нижній патрубок радіатора розірвано в хлам, і вся вода вийшла. Шукаємо, чим залатати. Якщо не знайдемо пластикову трубу або щільний шланг у цій руїні — далі підемо пішки. А пішки ми не встигнемо. Шукай очима будь-який рух навколо заправки. Вони можуть бути близько.