Глава 25. Брудний прорив

— Ліворуч, у двір! — гаркнув Коваленко, пересмикуючи затвор. — Богдане, прикривай від поля, Артеме — за мною!

Вони кинулися крізь розчинену іржаву хвіртку першого-ліпшого обійстя. Черевики грузли в глибокій, слизькій багнюці розмитого городу. Позаду, на дорозі, уже чулося характерне тупотіння багатьох ніг та сиплий, колективний хрип, від якого волосся ставало дибки. Заражені з села наздоганяли їх, зрізаючи кути.

Прямо перед ними в глибині двору височів старий цегляний хлів із масивними дерев'яними дверима. Капітан на ходу врізався в них плечем — замкнено.

— Артеме, засув! — крикнув Коваленко, розвертаючись обличчям до хвіртки й відкриваючи вогонь.

Бах! Бах! Бах!

Короткі спалахи з дула капітанського автомата на мить вихоплювали з темряви спотворені обличчя істот, що вже забігали у двір. Перші троє впали, перечепившись через власні тіла, але ззаду навалювалися інші. Вони лізли наосліп, підкоряючись єдиному стимулу — звуку та запаху живої плоті.

Артем підскочив до дверей хліва. Пальці, покриті слизом і багнюкою, ковзали по мокрому дереву. Він помічив товстий залізний штир, який заклинило в іржавих петлях. Хлопець перехопив АК-74 за ствол і з усього розмаху кілька разів ударив важким пластиковим прикладом по залізяці.

Гат! Гат!

Метал піддався. Штир вилетів, і двері з рипінням розчинилися.

— Всередину! Скоріше! — закричав Артем.

Богдан влетів першим, за ним — Коваленко, який відстрілювався до останнього. Вони з усього розмаху зачинили важкі дубові стулки прямо перед носом першого зараженого — колишнього чоловіка в замурзаному комбінезоні. Його закривавлені пальці встигли просунутися в щілину, але Богдан одним коротким ударом ножа змусив їх відпустити дерево.

Вони засунули важку залізну клямку зсередини. У ту ж секунду двері здригнулися від масивного удару. За ними почалося справжнє безумство: десятки рук шкреблися по дошках, гнилі нігті ламалися об дерево, а десятки глоток видавали такий дикий, голодний рев, що підлога під ногами, здавалося, затремтіла.

— Світло, — важко дихаючи, скомандував капітан.

Артем увімкнув підствольний ліхтар, повівши променем по приміщенню. Це був звичайний сільський хлів: купа старого сіна в кутку, якісь мішки з комбікормом, іржаві коси та лопати, що висіли на стінах. Але в самому центрі, покрита шаром пилу та сухого гною, стояла вона.

Стара, пошарпана, але міцна повнопривідна «Нива» білого кольору.

— Оце так знайшли колеса... — Богдан аж присів від несподіванки, підбігаючи до машини. Він посмикав ручку водійських дверей — відчинено. — Командире, ключі в запалюванні! Господар, схоже, збирався тікати, але не встиг.

Коваленко підскочив до капота, відкрив його і присів поруч, оглядаючи двигун у світлі ліхтаря.

— Акумулятор на місці. Дроти цілі. Богдане, перевір, що в баку. Артеме — тримай двері під прицілом, якщо дошки почнуть тріщати — стріляй крізь них.

Артем став навпроти дверей, уперши приклад у плече. Дерево ходило ходором під натиском натовпу ззовні. Кожна секунда тягнулася як вічність. Час працював проти них. Годинник у голові невблаганно відраховував першу добу з трьох, що їм залишилися.

— Половина бака є! — крикнув Богдан ззаду, закручуючи кришку бензобака. — Заводимо?

— Сідайте! — скомандував Коваленко, застрибуючи на водійське сидіння. — Артеме, Богдане — назад! Зараз ми перевіримо, наскільки міцні ці стіни.

Двигун «Ниви» чхнув, викинув хмару сизого диму, але з другої спроби надійно й гучно загарчав. Капітан увімкнув підвищену передачу, заблокував диференціал і втиснув педаль газу в підлогу. Машина заревла, зриваючись із місця прямо на зачинені двері хліва, за якими кишів натовп мертвяків.