Глава 24. Нічний перехід

Коли вони вибралися з бункера, ніч уже повністю вступила у свої права. Туман згустився настільки, що промені ліхтарів просто впиралися в білу вологу стіну, розсіюючись і сліплячи очі. Капітан Коваленко наказав вимкнути світло. Вони рухалися майже навпомацки, тримаючись за лямки рюкзаків один одного, наче живий ланцюг у підводному царстві.

Артем чув лише важке дихання Богдана попереду та хрускіт мокрого гілля під підошвами. Холод пробирався під куртку, виганяючи залишки тепла від гарячого сухпайка, але хлопець лише сильніше стискав пластикове руків'я автомата. Три дні. Годинник у його голові вже почав свій зворотний відлік.

За годину ліс раптово закінчився. Туман трохи розсіявся, і загін вибрався на відкриту місцевість. Перед ними розкинулися безкраї брудні поля Баришівського району, розрізані навпіл старою, розбитою асфальтованою дорогою, що вела в бік найближчого селища.

— Стій, — прошепотів Коваленко через гарнітуру рації. — Богдане, що бачиш?

Старшина припав до нічного бінокля.

— Попереду, метрів за п'ятсот — перші хати. Якесь невелике село. Світла немає, але на дорозі бачу силуети. Рухаються хаотично. Схоже, повільні.

— Нам потрібен транспорт, — нагадав капітан. — Обходити село полями через багнюку — втратимо забагато часу. Йдемо по краю дороги, притискаючись до кювету. Якщо побачимо вцілілу автівку біля дворів — перевіряємо. Артеме, пильнуй ліве поле, там кукурудза незібрана, ідеальне місце для засідки.

Вони пішли вперед. Чорна рілля ліворуч виглядала зловісно: високі засохлі стебла кукурудзи шелестіли від легкого вітру, створюючи ілюзію постійного руху. Артему здавалося, що звідти на нього дивляться сотні багряних очей. Він перехопив автомат зручніше, знявши його з запобіжника. Тепер він робив це автоматично, без нагадувань капітана.

Коли вони підійшли до перших напівзруйнованих хат, сморід гниття став майже нестерпним. На узбіччі лежав перекинутий трактор, а поруч із ним — розірваний навпіл кістяк корови, навколо якого роїлися жирні нічні мухи.

Раптом з боку кукурудзяного поля донісся важкий, глухий тупіт. Це не був крок однієї людини.

— Командире! — встиг лише вигукнути Артем, розвертаючи ствол автомата в бік шелестіння.

З темряви кукурудзи, ламаючи сухі стебла, на дорогу вивалився величезний бродячий собака. Точніше, те, що від нього залишилося. Величезний вовкодав був заражений: його шерсть злізла клаптями, оголюючи сині м'язи, а з пащі текла густа піна. Тварина не видала ні гавкату, ні рику — вона просто мовчки, з дикою швидкістю штурмового пса кинулася на Артема.

Бах! Бах!

Артем вистрілив двічі. Перша куля пішла в землю, піднявши фонтанчик бруду, але друга пробила груди пса. Проте тварина навіть не сповільнилася. Заражений вовкодав у стрибку збив хлопця з ніг, поваливши його в грязюку кювету. Важка, смердюча туша притиснула Артема до землі, а гнилі ікла клацнули в міліметрах від його горла. Хлопець встиг виставити перед собою автомат, блокуючи щелепу монстра залізним стволом.

— Богдане, ні! — крикнув Коваленко, перехоплюючи автомат старшини. — Позаду них натовп, на постріли збігаються!

Капітан сам підскочив до Артема, і з усього розмаху вгатив важким армійським берцем у бок зараженого пса, відкидаючи його вбік. У ту ж секунду Коваленко загородив хлопця собою і тричі чітко, одиночними пострілами в упор пробив голову тварини. Пець нарешті затих, засмикавшись у конвульсіях.

Артем підвівся, весь покритий чорною багнюкою та слизом. Його трясло, але він міцно тримав зброю.

— Живий? — коротко кинув Коваленко, допомагаючи йому підвестися за лямку рюкзака.

— Живий, — прохрипів Артем, витираючи обличчя від бруду.

— Дивіться на дорогу! — скомандував Богдан, відступаючи назад.

З глибини села, залучені звуками пострілів, уже виходили десятки силуетів. Вони рухалися швидше, ніж ті, на переїзді. Звук пострілів у нічній тиші спрацював як клич до обіду. А позаду, з кукурудзяного поля, почав доноситися новий шелест — там прокидалися інші. Вони опинилися затиснутими між двома вогнями на вузькій нічній дорозі.