Глава 23. Три дні на втечу

Слова капітана застигли в сирому повітрі бункера, наче крижані краплі. Артем дивився на застиглого в кріслі зв'язківця, і йому здалося, що стіни радянського сховища почали повільно стискатися. Тактичний удар. Очищення вогнем. Держава, якої фактично вже не існувало, збиралася стерти з лиця землі все, що залишилося від її столиці та прилеглих міст, щоб дати шанс вижити решті країни там, за лінією Ворскли.

— Три дні... — Богдан першим порушив гнітючу тишу, нервово крутячи в руках стріляну гільзу. — Командире, це навіть по чистій трасі пішки майже нереально. А нам треба пробиватися крізь хащі й забиті мертвяками села.

— Значить, міняємо план, — Коваленко рішуче закрив заляпаний кров'ю блокнот зв'язківця і сховав його в нагрудну кишеню. — Жодного відпочинку до ранку. Беремо дві години на перекуску, перевіряємо спорядження і виходимо в ніч. Броварський ліс закінчується за кілька кілометрів попереду, далі почнуться відкриті поля і перші великі села Баришівського району. Там ми зобов'язані знайти машину. Будь-яку, яка заведеться.

Вони розташувалися в кутку залу засідань, подалі від мертвого солдата. Світло ліхтарів вимкнули, залишивши лише слабке синювате світіння екрана військової радіостанції, яка продовжувала тихо й безнадійно сичати в темноті.

Артем уперше за добу відкрив армійський сухпайок, який вони забрали в загиблих «Беркутів». Пальці ледве слухалися, коли він розривав щільний зелений пластик. Всередині виявилася гашена яловичина з кашею в ламістерній упаковці, галети та плитка гіркого армійського шоколаду.

Їжа здавалася абсолютно безсмаковою, сухою грудкою застрягала в горлі, але хлопець змушував себе жувати. Він розумів: наступні три доби стануть або його фіналом, або початком чогось зовсім іншого. Тіло потребувало палива для цього марафону смерті.

— Артеме, — тихо покликав Богдан з темряви, протягуючи йому пластикову флягу. — Зроби пару ковтків. І перевір свої ноги. Якщо натер мозолі — кажи зараз. Потім зупинятися ніхто не буде. Хто впаде — залишиться тут чекати на авіаудар.

— Усе нормально, — збрехав Артем, хоча права п'ята вже пекла вогнем.

Він дістав з кишені рюкзака армійську аптечку, яку забрав у УАЗі, навпомацки знайшов широкий пластир і щільно заклеїв пошкоджену шкіру прямо через носок. Потім перевірив автомат. Магазин заклацнувся на місце з тихим, надійним кліком. Палець сам ліг уздовж ствольної коробки. За ці кілька днів він змінився більше, ніж за попередні двадцять років життя. Хлопець, який колись панікував через запізнення на навчання, зараз спокійно вечеряв у трьох метрах від трупа, готуючись бігти наввипередки з бомбардувальниками.

Через дві години Коваленко підвівся. У напівтемряві бункера його силует виглядав масивно і загрозливо.

— Час вийшов. Богдане, перевіряй вихід. Артеме — за мною. Наша арка тут закінчена. Попереду відкритий простір, і там нам доведеться стати дуже швидкими, якщо хочемо побачити Полтаву.

Вони почали підніматися гвинтовими сходами назад, залишаючи мертве підземелля та його останнього захисника в абсолютній темряві. Попереду на них чекала нічна траса, невідомість і перші шістдесят хвилин із тих сімдесяти двох годин, що їм залишилися.