Глава 22. Секретний об'єкт

Вони рухалися Броварським лісом ще близько двох годин, поки сонце не почало хилитися до горизонту, фарбуючи стовбури сосен у тривожний багровий колір. Мжичка припинилася, але на зміну їй прийшов сирий, пронизливий туман, який густими пластами залягав у низинах. Разом із туманом прийшов холод, що пробирав до самих кісток крізь мокрий одяг.

Капітан Коваленко йшов першим, постійно звіряючись зі своєю старою картою. Богдан прикривав тил, а Артем тримався посередині, намагаючись угамувати тремтіння в руках — не то від холоду, не то від запізнілого переляку після сутички на переїзді.

— Прийшли, — тихо оголосив Коваленко, зупиняючись біля зарослого чагарником пагорба.

Артем розсунув важкі ялинові гілки й побачив те, чого зовсім не очікував зустріти посеред глухого лісу. Перед ними постала висока триметрова огорожа з колючого дроту, яка в багатьох місцях уже поросла диким плющем. За огорожею в землю врізався масивний бетонний бункер — один із тих секретних радянських об'єктів зв'язку або протиповітряної оборони, які після розпаду союзу залишилися закинутими й забутими. Важкі герметичні залізні двері, покриті кількома шарами облупленої зеленої фарби, були напіввідчинені.

— Об'єкт «Рубін», — похмуро прокоментував Богдан, підходячи ближче й оглядаючи вхід через приціл. — За паперами його списали ще у дев'яностих. Але для нас зараз це найкраща фортеця на ніч.

— Артеме, ліхтар на ствол, — скомандував капітан, дістаючи свій Maglite. — Заходимо обережно. Споруда підземна, якщо там хтось є — ми затиснуті в замкнутому просторі. Дивитися під ноги.

Артем заклацнув тактичний ліхтар на цівці АК-74. Вузький, гострий промінь світла розрізав густу, майже дотикову темряву, яка дихала з глибини бункера. Вони ступили всередину. Повітря тут було застиглим, пахло сирістю, іржею та старою гнилою ізоляцією. Кроки трьох пар берців лунко віддавалися від залізобетонних стін.

Вони спускалися вниз крутими гвинтовими сходами. Промені ліхтарів вихоплювали зірок знівечені вандалами стіни, залишки радянських плакатів із цивільної оборони та порожні шафи для апаратури, з яких давно вирвали весь кольоровий метал.

Раптом на нижньому рівні, де починався довгий коридор із багатьма кабінетами, ліхтар Артема вихопив із темряви щось дивне. На підлозі лежали свіжі гільзи. Не іржаві, а блискучі, латунні. Калібр 5,45.

Коваленко миттєво підняв руку, наказуючи зупинитися. Вони притислися до стіни.

— Свіжі, — прошепотів Богдан, піднімаючи одну гільзу й нюхаючи її. — Стріляли максимум день або два тому. Нагару майже немає.

З глибини коридору, з-за напівзачинених дверей колишнього залу засідань, донісся ледь чутний, монотонний звук. Це не було людське мовлення і не було сичанням заражених. Це було слабке, ритмічне потріскування радіоприймача чи якоїсь старої апаратури.

Загін рушив на звук, тримаючи зброю на рівні очей. Артем відчував, як кожен нерв натягнувся, мов тетива. Коваленко м'яко штовхнув ногою важкі залізні двері залу, і промені трьох ліхтарів одночасно вдарили всередину кімнати.

На великому металевому столі посеред кабінету стояла розгорнута військова радіостанція великої потужності, підключена до автомобільного акумулятора. Вона працювала, видаючи те саме потріскування. Але найстрашніше було поруч.

У кріслі перед радіостанцією сидів чоловік у брудному камуфляжі української армії. Його голова була безсило відкинута назад, а з правого скроні на розвантажувальний жилет стікала густа, уже запечена чорна цівка крові. У його правій руці, що безсило звисала до підлоги, був затиснутий пістолет Макарова. На столі перед ним лежав розкритий блокнот, весь заляпаний кривавими каргами.

Це був зв'язківець. Він забарикадувався тут, намагаючись встановити зв'язок із залишками армії, а коли зрозумів, що надії немає — або коли почув, що інфекція підбирається до бункера — зробив свій останній вибір.

Коваленко підійшов до столу, обережно забрав пістолет із рук загиблого і подивився в блокнот. Його обличчя зблідло ще дужче.

— Що там, командире? — тихо запитав Богдан.

— Тут координати... — голос капітана вперше за весь час здригнувся. — Він записував повідомлення, які ловив перед смертю. Полтавський периметр тримається, але це ще не все. Вони готують масштабний удар по великих містах. Вони збираються випалити Київ та околиці тактичною зброєю, щоб зупинити поширення вірусу. У нас обмаль часу. Якщо ми не вийдемо з цієї зони за три дні, нас спалять разом із цим лісом.