Глава 21. Ціна милосердя

Запах сирої землі та мазуту став гострішим, коли загін перетнув лінію сосен і ступив на залізничний насип. Артем тримав АК-74 біля плеча, ловлячи в кільце прицілу спину найближчого зараженого. Його дихання було рівним, хоча пальці на цівці автомата злегка заніміли від припливу адреналіну. Він бачив, як капітан Коваленко та Богдан, розійшовшись флангами, наче два вовки, м'яко підкрадалися до колишніх дачників з тилу.

Старшина Богдан наблизився до лівого інфікованого — високого чоловіка в залишках штормівки. Рух ножа був блискавичним і професійним: ліва рука затиснула рот істоти, заважаючи видати хоч звук, а права заганяла загартоване лезо в основу черепа, прямо під потилицю. Заражений миттєво обм'як, навіть не зрозумівши, що сталося. Богдан обережно опустив його тіло на щебінь, щоб метал ґудзиків не звякнув об рейки.

Коваленко в той самий момент працював із двома іншими. Перший упав так само швидко, але друга істота — колишня літня жінка в розірваній хустці — в останню секунду хитнулася вбік, ніби підкоряючись якомусь сліпому інстинкту. Лезо капітана пройшло повз затилок, черкнувши по гнилій щоці.

Істота видала пронизливий, ультразвуковий вереск, який луною прокотився поміж застиглих сосен.

— Сука! — вилаявся Коваленко, валячи її на землю і добиваючи другим ударом, але було запізно. Звук уже пішов у глиб лісу.

— Артеме, Богдане, до машини! Швидко! — скомандував капітан, важко дихаючи та витираючи ніж об траву.

Вони скотилися по крутому насипу вниз, прямо до перекинутого медичного УАЗа. Артем підбіг до розчинених задніх дверей, заглядаючи всередину понівеченого салону. Там усе було перевернуто догори дриґом: розбиті скляні ампули, сухі плями крові на підлозі та відірвані ноші. Хлопець заліз усередину, ігноруючи запах гниття, і почав гарячково згрібати у свій рюкзак усе, що вціліло. Двоє великих армійських перев'язувальних пакетів, кілька пластикових контейнерів з індивідуальними аптечками, три пляшечки з йодом та закриті коробки з антибіотиками широкого спектра.

— Командире, у нас гості! — крикнув Богдан, який залишився на вершині насипу. — З лісосмуги на той бік колій виходять. Багато. Звук привабив місцевих.

Артем вискочив з УАЗа, застібаючи рюкзак на ходу, і видряпався назад до залізничного полотна. Те, що він побачив, змусило його зціпити зуби. З протилежного боку лісу, продираючись крізь густі кущі шипшини, на насип вивалився натовп. Їх було не менше п'ятнадцяти. Більшість рухалися тією самою рваною, сповільненою ходою, але попереду бігли двоє. Це були молоді хлопці, мабуть, місцеві підлітки. Вірус ще не встиг остаточно зруйнувати їхні м'язи — вони летіли на чотирьох кінцівках, дико вигинаючи хребти й перестрибуючи через шпали з жахливою, неприродною швидкістю.

— Працюємо одиночними! Короткі дистанції! — крикнув Коваленко, стаючи на одне коліно поруч із перекинутим вагоном електрички.

Бах! Бах! Бах!

Сухі постріли розірвали тишину лісу. Богдан першим же пострілом зніс голову одному з бігунів — той за інерцією пролетів ще кілька метрів, котячись по камінню. Другий швидкий заражений зигзагами рванув прямо на Артема. Хлопець зловив його в приціл, але істота різко вистрибнула на дах перекинутого вагона, зникаючи з лінії вогню на долю секунди.

— Зверху! — закричав Артем сам собі, піднімаючи ствол АК-74 вгору.

Монстр злетів з даху вагона, розчепіривши закривавлені пальці, прямо на хлопця. Артем не встиг подумати — він просто затиснув спусковий гачок. Автомат смикнувся в руках, видавши коротку чергу з трьох пострілів. Дві кулі пройшли мимо, але третя влучила зараженому прямо в підборіддя, розтрощивши череп. Тіло впало в сантиметрах від ніг Артема, обдавши його штани неприємними бризками чорної рідини.

— Назад, у ліс! Огинаємо переїзд! — скомандував Коваленко, бачачи, що основна маса повільних інфікованих уже підбирається до вагонів, затискаючи їх у пастку.

Загін кинувся назад у хащі, відстрілюючись на ходу. Вони бігли крізь чагарники, ламаючи гілки та не розбираючи дороги, поки звуки погоні позаду не почали затихати. Коли вони нарешті зупинилися в глибокому яру під прикриттям величезного вивернутого з корінням дуба, всі важко дихали.

Коваленко повернувся до Артема. Його погляд був суворим.

— Хто вчив тебе стріляти чергами, хлопче? — тихо, але вагомо запитав капітан. — Я ж казав: патрони — це твоє життя. Ти спалив три штуки на одного. Наступного разу у тебе просто клацне затвор, коли перед обличчям буде ще один такий.

Артем опустив голову, витираючи піт з чола брудною рукою. Він розумів, що капітан правий. У цьому новому світі за кожну помилку, за кожен прояв паніки чи секундну слабкість доводилося платити найвищу ціну. Проте, поплескавши по роздутому від знайдених медикаментів рюкзаку, він знав — цей вихід на залізничний переїзд не був марним. Вони стали трохи сильнішими. Але дорога до Полтави тільки починалася.