Глава 20. Броварські хащі

Броварський ліс зустрів їх вогкою прохолодою та гнітючою, майже осяжною тишею. Величезні сосни височіли навколо, наче колони зруйнованого храму, а їхні верхівки губилися в низькому сірому небі. Осіння мжичка перетворила землю на брудне місиво, в якому важкі армійські берці військових та кросівки Артема лишали глибокі сліди.

Вони йшли вже кілька годин, уникаючи будь-яких доріг та великих просік. Капітан Коваленко вів загін за старим армійським компасом, намагаючись тримати курс паралельно трасі М-03, але на безпечній відстані в два-три кілометри. Богдан рухався попереду, наче привид, розсуваючи мокрі гілки стволом свого автомата, а Артем, як і раніше, замикав ланцюжок.

Після кількох годин маршу ноги Артема налилися свинцем, а лямки важкого трофейного рюкзака нещадно врізалися в плечі. Але він не скаржився. Хлопець міцно стискав руків'я АК-74, тримаючи палець на запобіжнику — уроки Коваленка в'їлися в пам'ять. Він постійно озирався назад, вглядаючись у густі чагарники.

Раптом Богдан знову підняв руку, миттєво опускаючись на одне коліно. Коваленко і Артем синхронно повторили його маневр, зникаючи в заростях папороті.

— Що там? — пошепки запитав капітан через гарнітуру рації.

— Попереду залізничний переїзд. І, схоже, ми тут не одні, — так само тихо відповів старшина.

Обережно підповзши ближче до краю лісосмуги, Артем зазирнув крізь кущі шипшини. Перед ними відкрилася невелика галявина, через яку проходила одноколійна залізниця. Посеред колій стояв самотній пасажирський вагон електрички, що зійшов з рейок і перекинувся на бік. Навколо нього хаотично валялися розкидані речі, валізи та кілька нерухомих тіл.

Але увагу прикувало інше. Біля розбитого вікна вагона блукали троє заражених. Це були колишні дачники або грибники — на одному з них усе ще висіли залишки гумових чобіт. Проте рухалися вони дивно. Вони не ходили кругами, як інші інфіковані, яких Артем бачив раніше. Вони стояли майже нерухомо, схиливши голови до землі, і лише зрідка видавали тихе, горлове сичання. Вірус продовжував висушувати їхні тіла, роблячи їх схожими на висохлі мумії.

— Дивіться на той схил, — прошепотів Богдан, вказуючи пальцем трохи лівіше від вагона.

Там, у глибокому яру біля насипу, лежав перекинутий армійський УАЗ-«таблетка». На його борту виднівся брудний червоний хрест. Машина медичної служби була понівечена, але її задні двері були відчинені навстіж.

— Медичний УАЗ, — очі Коваленка звузилися. — Там можуть бути чисті медикаменти, антибіотики або перев'язувальні матеріали. Нам це потрібно, якщо збираємося протягнути триста кілометрів.

— Заражених усього троє, — зауважив Артем, відчуваючи, як у грудях починає закипати азарт виживальника. — Вони повільні. Ми можемо зняти їх без шуму.

— Без вогнепалу, — підтвердив капітан, дістаючи з кобури важкий армійський ніж. — Постріли в лісі рознесеться на кілометри. Богдане, береш лівого. Артеме — контролюєш периметр з автоматом. Якщо з'явиться швидкий — стріляй без команди. Я беру тих двох. Працюємо.

Вони почали обережно виходити з лісу, ступаючи максимально тихо по мокрій траві. Артем підняв автомат, ловлячи в приціл голову найближчого зараженого. Його серце стукало рівно — страх перегорів, поступившись місцем холодному розрахунку. Наближався перший серйозний тактичний крок на їхньому довгому шляху до Полтави.