Глава 19. Холодний ефір

Капітан Коваленко вивів загін із території нафтобази через пролом у бетонному паркані. Важкі рюкзаки, набиті знайденими у «Беркутів» сухпайками та магазинами, приємно відтягували плечі, але швидкість руху помітно впала. Вони заглибилися в покинутий дачний масив, де сховалися в напівзруйнованій цегляній двоповерхівці.

Богдан одразу зайняв позицію біля вікна другого поверху, виставивши ствол автомата крізь проріз у завісі. Артем безсило опустився на пильну підлогу, акуратно поклавши свій АК-74 на коліна. З кишені куртки він дістав важкий металевий жетон з написом «Верес Є.». Хлопець стиснув його в долоні, відчуваючи холод сталі. Цей шматочок металу чомусь здавався йому важливішим за все інше спорядження. Він сховав жетон у найвіддаленішу кишеню рюкзака — як нагадування про те, що навіть найкращі з найкращих гинуть у цьому новому світі.

Коваленко тим часом розклав на ящику дві трофейні рації «Моторола». Обидві тихо шипіли білим шумом. Капітан узяв одну з них, затиснув кнопку виклику й чітким, монотонним голосом промовив в ефір:

— Граніт-10 кличе Чайку. Граніт-10 на зв'язку. Хто мене чує, прийом.

У відповідь була лише тиша. Коваленко перемкнув канал.

— Хто-небудь на цій частоті... Говорить капітан Коваленко, 72-га бригада. Перебуваємо на східній околиці Києва. Потрібна евакуація або координація дій. Прийом.

Знову шипіння. Артем спостерігав за обличчям командира й бачив, як на його лобі виступають жовна. Останній зв'язок із регулярною армією танув на очах.

Раптом крізь тріск і перешкоди прорвався далекий, слабкий і дуже спотворений людський голос. Він звучав так, наче пробивався крізь кілометри залізобетону:

— ...усім, хто чує... говорить цивільний штаб... Полтава... повторюю, Полтава... Організовано периметр безпеки... Армія тримає оборону по річці Ворскла... Усі вцілілі... пробивайтеся на Полтаву... Траса М-03 заблокована, шукайте обхідні...

Зв'язок різко обірвався. Ефір знову заповнило глухе, байдуже шипіння.

Коваленко повільно опустив рацію. Його погляд зустрівся з поглядом Богдана, який обернувся від вікна.

— Полтава, — тихо повторив Артем, пробуючи це слово на смак. — Це майже триста кілометрів звідси.

— Триста кілометрів пекла, — похмуро уточнив Богдан. — Без машини ми туди й за місяць не дійдемо пішки по лісах. А на трасу виходити — самогубство.

— Значить, шукаємо колеса, — жорстко відрізав Коваленко, піднімаючись на ноги й ховаючи рацію в підсумок. — Стояти на місці — смерть. Київ мертвий, штабу немає. Якщо в Полтаві справді наші тримають периметр, то це наш єдиний шанс не просто вижити, а залишитися людьми. Зброя є, патрони є. Збирайтеся. Наша нова ціль — Полтава. І перше, що нам потрібно — це пройти перші тридцять кілометрів Броварського лісу, де зараз може ховатися все, що завгодно.