Глава 18. Беркути

Нафтобаза зустріла їх мертвою тишею та запахом мазуту. Величезні циліндричні резервуари, покриті іржею та кіптявою, височіли над потрісканим асфальтом, наче вежі якогось покинутого середньовічного замку. Паливозаправники ЗСУ, про які говорив капітан, дійсно були тут, але надії на транспорт розбилися вщент: дві машини були повністю спалені, від них залишилися лише чорні металеві скелети, а третя стояла без коліс, надійно затиснута між перекинутими бетонними блоками.

— Чисто, — Богдан опустив ствол автомата, обережно зазирнувши в розчинені двері прохідної. — Тут нікого. Ні наших, ні заражених.

— Дивіться туди, — Артем показав рукою в бік дального логістичного ангара.

Біля підніжжя металевих воріт лежали тіла. Багато тіл. Але це були не цивільні й не солдати ЗСУ. Навіть здалеку кидався в очі характерний синій плямистий камуфляж, який важко було з чимось переплутати.

Загін обережно підійшов ближче. Це було місце останнього запеклого бою бійців спецпідрозділу «Беркут». Судячи з усього, вони тримали тут оборону в перші дні катастрофи, коли вірус тільки вирвався на вулиці міста. Стіни ангара були густо всіяні вибоїнами від куль, навколо валялися сотні відстріляних гільз калібру 9-19 та 5,45, а також кілька розірваних бронежилетів.

Спецпризначенці відстрілювалися до останнього патрона. Поруч із ними лежали десятки трупів інфікованих, багато з яких були буквально переполовинені вогнем упритул. Проте чисельна перевага монстрів виявилася фатальною. На багатьох загиблих «беркутах» були чіткі сліди страшних укусів, але що найважливіше — майже всі вони лежали з простреленими головами. Вони добивали один одного, коли розуміли, що інфекцію вже не зупинити.

Артем зупинився біля одного з бійців. На його брудному шевроні з грізним птахом виднілася вишита група крові, а поруч, прямо в калюжі запеченої крові, лежав старий шкіряний жетон. На ньому важко, але можна було розібрати вигравіюване прізвище: «Верес Є.». Артем підняв жетон, крутячи його в пальцях. Ким був цей Єгор Верес? Яку історію він забрав із собою в могилу, намагаючись стримати першу хвилю безумства тут, на околиці нафтобази? Відповіді на це вже не було.

— Артеме, годі ловити ґав, збирай хабар! — різко вивів його з думок голос Коваленка. Капітан уже обшукував сусіднє тіло. — Вони були екіпіровані під зав'язку. Забираємо все, що може знадобитися.

Наступні двадцять хвилин вони працювали швидко й мовчки. Здобич виявилася величезною. Вони розкрили кілька вцілілих штурмових рюкзаків, зняли тактичні пояси та розвантаження.

Богдан акуратно складав у свій мішок армійські аптечки з джгутами-турнікетами та ампулами знеболювального. Артем набивав свій рюкзак армійськими сухпайками в герметичних зелених пакетах та пластиковими пляшками з чистою водою, які спецпризначенці тримали в запасі. Головним трофеєм стали вісім споряджених магазинів до АК, які підходили і до зброї Артема, а також дві портативні цифрові рації «Моторола» з гарнітурами.

— Рації робочі, акумулятори тримають, — Богдан клацнув тумблером, і пристрій відгукнувся коротким чистим писком, хоча в ефірі так само стояло лише шипіння перешкод. — Налаштуємо на нашу частоту, тепер хоч між собою зможемо перешіптуватися.

Коваленко піднявся, закидаючи на плече важку сумку з додатковими боєприпасами. Його погляд знову ковзнув по заваленому тілами майданчику.

— Вони дали нам шанс прожити ще кілька днів, — тихо сказав капітан, поправляючи автомат. — Йдемо звідси. Запах крові скоро привабить нових гостей. Треба знайти місце, де можна закріпитися і перевірити зв'язок на цих раціях. Наша арка в цьому районі завершена.