Глава 17. Підготовка

Світанок застав їх на ногах. Сіре, брудне світло пробивалося крізь щілини брезенту, фарбуючи підсобку в холодні тони. Артем майже не спав — усю ніч йому ввижалися червоні очі Дениса та сухий тріск розбитого скла вітрини. Проте, коли капітан Коваленко скомандував «Підйом», хлопець підвівся без вагань. Тіло після аварії все ще нило, але автомат, який тепер висів на тактичному ремені на його грудях, додавав дивного, раніше незнайомого відчуття контролю.

— Слухай задачу, — Коваленко розклав на столі потерту топографічну карту району. — Ми сидимо тут без зв'язку вже дві доби. Рації мовчать, штаб бригади не відповідає. Нам потрібна інформація і, що головніше, транспорт взамін твого розбитого пікапа. За кілометр звідси, за лісосмугою, є занедбана нафтобаза. Там стояли наші паливозаправники. Потрібно перевірити, чи залишився там хтось із наших, і роздобути колеса. Артем, ідеш у замиканні. Дивишся в тил. Богдан — попереду.

Вони вислизнули з готелю через чорний хід. Ззовні було тихо, але ця тиша здавалася натягнутою струною, яка от-от лусне. Осіння мжичка прибивала до землі запах гару. Вони рухалися гуськом, притискаючись до бетонного паркана вздовж залізничної колії. Артем намагався копіювати кожен рух Богдана: тримати зброю під кутом сорок п'ять градусів, постійно контролювати свій сектор, не наступати на сухе гілля та бите скло.

Коли вони заглибилися в густу лісосмугу, що відділяла трасу від промзони, Богдан раптово підняв руку вгору. Загін завмер. Артем миттєво опустився на одне коліно, як його вчили, і навів ствол автомата в бік кущів позаду.

З-за дерев, важко волочачи ногу, вийшла жінка. Її пальто було розірване, а колись біла блузка повністю просякла чорною, запеченою кров'ю. Вона рухалася повільно — вірус помітно виснажив її тіло — але, зачувши шурхіт, вона різко підняла голову. Замість очей у неї були дві суцільні багряні плями. Заражена видала сиплий хрип і, прискорюючись, рушила прямо на Артема.

— Твій сектор, хлопче. Працюй, — тихо, але твердо пролунав голос Коваленка над вухом.

Артем відчув, як серце знову підскочило до горла. Він підкинув приклад АК-74 до плеча, як його вчили вночі. Поєднав мушку з ціликом. Ціль наближалася. Тридцять метрів. Двадцять. Палець ліг на холодний метал спускового гачка.

«Тільки в голову. Спокійно. Тільки одиночними», — пронеслося в голові.

Бах!

Груди Артема обпалило важкою віддачею, у вухах неприємно задзвеніло. Куля пройшла вище, збивши гілку з дерева позаду істоти. Заражена навіть не здригнулася, продовжуючи йти вперед і виставляючи вперед скрючені пальці з обламаними нігтями.

— Не рви спуск. Плавно, як нитку тягнеш, — спокійно підказав Коваленко, не втручаючись.

Артем глибоко видихнув, ловлячи головою шалений ритм серця. Він знову навів мушку, тепер трохи нижче — прямо в перенісся істоти, яка була вже в якихось десяти кроках. Плавно, подушечкою пальця, натиснув на гачок.

Бах!

Цього разу постріл вийшов чітким. Тіло жінки обм'якло на пів слові, голова сіпнулася назад, і вона важким мішком рухнула в брудне осіннє листя. Руху більше не було.

Артем опустив автомат, важко дихаючи. Його руки тремтіли, а в повітрі різко пахло пороховим димом.

— Перша кров, — Богдан підійшов і важко ляснув його по плечу. — Для першого разу непогано. Головне — не застигай після пострілу. Завжди чекай, що їх може бути більше.

— Рухаємося далі, — скомандував капітан Коваленко, вдивляючись крізь дерева на контури нафтобази, що з'явилися попереду. — Справжній бій ще попереду.