Глава 16. Перший урок

Артем узяв автомат. Метал був приємно прохолодним, але зброя виявилася набагато важчою, ніж він собі уявляв, дивлячись бойовики. Вага трьох з половиною кілограмів чорного пластику та сталі відтягувала руки, змушуючи плечі інстинктивно напружуватися. Він тримав АК-74 ніяково, наче крихку скляну вазу, боячись випадково щось натиснути.

Капітан Коваленко помітив це і важко зітхнув, підійшовши ближче. Його обличчя після смерті Дениса здавалося висіченим з каменю.

— Не тримай його як палицю, хлопче. Автомат — це продовження твоїх рук. Якщо не навчишся поважати його зараз, він підведе тебе в найвідповідальніший момент, — Коваленко грубо, але точно переставив пальці Артема. — Ліву руку на цівку, праву — на пістолетне руків'я. Вказівний палець завжди вздовж ствольної коробки. На спусковий гачок кладеш його тільки тоді, коли готовий вбити. Зрозумів?

— Зрозумів, — тихо кивнув Артем, намагаючись запам'ятати кожне слово.

— Богдане, звільни стіл, — скомандував капітан.

Старшина мовчки згріб зі старого дерев'яного столу брудні інструменти та порожні бляшанки з-під тушонки. Коваленко забрав у Артема автомат, одним різким рухом від'єднав магазин, пересмикнув затвор, перевіряючи патронник, і зробив контрольний спуск у підлогу. Потім він поклав зброю на стіл.

— Перше правило виживання: чиста зброя — живий господар. Заражені гниють, навколо бруд, пил, кров. Якщо всередину механізму потрапить шматок чиєїсь плоті або пісок, затвор заклинить. І тоді ти труп, — Коваленко почав швидко розбирати автомат. — Дивись уважно. Натискаєш на п'ятку поворотної пружини, знімаєш кришку ствольної коробки. Виймаєш зворотний механізм. Затворна рама із затвором. Газова трубка.

Пальці капітана рухалися з неймовірною швидкістю, напрацьованою роками служби. За пів хвилини на столі лежали окремі деталі.

— Тепер ти, — Коваленко відступив на крок, схрестивши руки на грудях. — Збирай назад. Поки не змонтуєш наосліп — спати не ляжеш.

Артем підійшов до столу. Його пальці все ще трохи тремтіли після нещодавнього бою. Він узяв затворну раму, намагаючись згадати, яким боком вставляється сам затвор. Перша спроба була невдалою — метал застряг із неприємним скреготом.

— Не спиши, — спокійно, але суворо підказав Богдан, який сидів осторонь, протираючи ганчіркою свій ніж. — Зброя любить спокійні руки. Поверни за годинниковою стрілкою, просунь уперед. Отак. Тепер вставляй у пази ствольної коробки.

Артем пробував знову і знову. Метал б'явся об метал, палиці пахли збройовим мастилом. На п'ятий раз деталі нарешті почали ставати на свої місця легше, підкоряючись уже не силі, а правильному куту нахилу. Коли він нарешті заклацнув кришку ствольної коробки й пересмикнув затвор, пролунав чіткий, сухий, правильний звук.

— Уже краще, — Коваленко підійшов ближче, кинувши на стіл чотири споряджені магазини. — Патронів у нас обмаль. Калібр 5,45. Затям: чергами не стріляти. Тільки одиночними й тільки в голову. Тіло вірус майже не чує, серце їм не потрібне, легені теж. Лише руйнування мозку зупиняє цю гидоту. Завтра вранці ми виходимо на розвідку. Побачимо, на що ти здатний у реальних умовах.