Глава 15. Новий союз

Усередині невеликого підсобного приміщення готелю було відносно тепло, але повітря здавалося настільки густим від запаху поту, пороху та ліків, що дихати було важко. Капітан Коваленко щільно зачинив двері, завісивши єдине маленьке вікно брезентом. Маленький діодний ліхтарик, поставлений на підлогу в кутку, відкидав довгі, зловісні тіні на стіни.

Артем сидів на перевернутому пластиковому ящику, розтираючи занімілу від удару шию. Його погляд був прикутий до третього бійця — того самого молодого солдата, якого звали Денисом. Хлопець лежав на старому матраці, важко й переривчасто дихаючи. Його пораненого плеча більше не приховувала куртка — брудна пов'язка зсунулася, оголивши рвану, синювату рану. Це був не слід від кулі чи уламка. Це був чіткий, глибокий відбиток людських зубів.

— Командире... — тихо, майже пошепки промовив другий боєць, старшина на прізвище Богдан, тримаючи руку на затворі свого автомата. — Час. Дивись на його очі.

Коваленко підійшов до пораненого і присів навпочіпки. Артем теж подався вперед. В слабкому світлі діода було видно, як шкіра навколо укусу Дениса покривається тонкими, чорними нитками судин, що стрімко повзли вгору по шиї до обличчя. Солдат раптово розплющив очі. Вони більше не були карими — білки швидко наливалися густою, темною кров'ю, а зіниці звузилися до розмірів голок.

— Олександре... Петровичу... холодно... — прохрипів Денис, але його голос уже втрачав людські інтонації, переходячи в низьке, горлове клекотання. Його тіло раптом вигнулося дугою, суглоби хруснули із сухим, неприродним звуком.

Коваленко завагався лише на мить. Він почав піднімати свій пістолет, але в цей момент Денис із неймовірною, тваринною швидкістю злетів з матраца. З його рота вирвався дикий, шалений рик. Не тямлячи себе від люті, він кинувся прямо на капітана, збивши його з ніг і притиснувши до підлоги. Автомат Коваленка відлетів убік. Заражений солдат намагався вчепитися зубами в горло командира, поки той обома руками з останніх сил стримував його закривавлену щелепу.

Богдан виставив зброю, але не міг вистрілити — тіла Коваленка та трансformованого бійця сплелися в глухій боротьбі, і куля могла зачепити капітана.

— Стріляй, Бодю! Стріляй, сука! — хрипів Коваленко, втрачаючи сили. Його пальці ковзали по мокрій від поту шиї Дениса.

Артем не встиг подумати. Страх зник, поступившись місцем чистому адреналіну. Він помітив важкий залізний ліхтар Maglite, що лежав на полиці поруч. Хлопець схопив його обома руками, зробив крок уперед і з усього розмаху, вкладаючи всю вагу свого тіла, влупив ним зараженого ззаду прямо в потилицю.

Пролунав важкий, глухий хрускіт. Денис миттєво обм'як і важко рухнув убік, звільняючи капітана. Його червоні очі зачепилися за стелю і назавжди згасли.

У кімнаті запала важка, гнітюча тиша. Чути було лише, як важко дихає Коваленко, піднімаючись із підлоги. Він подивився на тіло свого бійця, потім перевів погляд на Артема, який усе ще стискав у тремтячих руках закривавлений ліхтар.

Капітан мовчки підійшов до тіла Дениса, нагнувся і відстебнув від його розвантажувального жилета автомат. Це був новенький АК-74 з чорним пластиковим прикладом, чотирма спорядженими магазинами в підсумках та тактичним ременем. Потім він зняв із загиблого ремінь із кобурою, ніж та невелику армійську аптечку.

Коваленко повернувся до Артема і протягнув йому автомат прикладом уперед.

— Свої борги я звик віддавати, хлопче, — глухо сказав капітан, і в його голосі більше не було недовіри. — Ти врятував мене на дорозі, а тепер урятував тут. Це зброя Дениса. Йому вона більше не потрібна, а тобі без неї не вижити. Ласкаво просимо до нашого маленького загону мерців. Тримай міцно і вчися швидше, бо завтра цей автомат — єдине, що відокремлюватиме тебе від такого ж кінця.