Глава 14. Світло серед темряви

Артем замер у розбитому салоні пікапа, не зводячи очей з темного вікна на другому поверсі будівлі навпроти. Серце, яке щойно леть простукувало слабкий ритм після аварії, знову пустилося вгалоп. Світло спалахнуло буквально на секунду, але в цій абсолютній, мертвій нічній тиші воно здалося вибухом наднової. Хто там? Заражений? Ні, істоти не користувалися ліхтарями. Це були люди.

Хлопець обережно потягнувся до пасажирського сидіння, намацав свій рюкзак і витяг звідти зелений керамічний ніж — кволий захист, але кращого не було. Спроба відчинити водійські двері знову провалилася — понівечений метал заклинило намертво. Намагаючись не шуміти, Артем переліз на пасажирське місце, вперся ногами в панель і з глухим крехтанням витиснув правих дверей. Вони піддалися з неприємним рипінням.

Він вислизнув назовні, одразу пригнувшись до брудного кахлю розбитого супермаркету. Навколо пахло розлитим соняшниковим маслом, битим склом та свіжою дощовою вологою. Пробираючись крізь завали пластикових стійок та коробки з печивом, Артем вибрався на вулицю. Нічна прохолода миттєво протверезила голову, зменшуючи тупий біль у місці удару об подушку безпеки.

Траса була порожньою. Тіла заражених, яких він бачив перед аварією, зникли, як і той військовий, якого він намагався врятувати. Тільки темні плями на асфальті нагадували про нещодавній бій.

Артем швидким кроком, майже повзком, перетнув дорогу й наблизився до будівлі. Це був невеликий придорожній готель із цегляними стінами. Вхідні дерев'яні двері були причинені. Зазирнувши всередину, хлопець побачив повну темряву.

— Стій. Руки так, щоб я їх бачив. Спробуєш смикнутися — залишу тут, — пролунав тихий, залізний голос прямо з темряви коридору. В ту ж секунду Артему під підборіддя вперлося холодне, циліндричне дуло зброї, а в обличчя вдарив знайомий гострий промінь тактичного ліхтаря.

Артем інстинктивно підняв руки вгору, випустивши ніж, який з тихим клацанням упав на підлогу.

— Я... я людина, — прохрипів він, зажмурюючись від яскравого світла. — Я той, хто... на пікапі...

Промінь ліхтаря опустився нижче, оглядаючи його брудний одяг, а потім знову піднявся до обличчя. За зброєю з темряви виступила кремезна постать. Це був той самий військовий, якого Артем врятував на дорозі. Зараз, без каски, було видно його обличчя — чоловік років сорока, з короткою сивою борідкою, глибокими зморшками навколо очей та важким, втомленим поглядом.

— Бачив твій маневр, хлопче, — військовий трохи опустив автомат, але палець залишав на спусковому гачку. — Божевільний трюк. Якби не ти, мене б уже розібрали на сувеніри. Я капітан Олександр Коваленко. ЗСУ.

З глибини холу готелю почулися тихі кроки, і до них підійшли ще двоє бійців зі зброєю напоготові. Один із них тримав перев'язане плече, з-під брудної пов'язки просочувалася кров.

— Живий, командире? — тихо запитав один із солдатів, молодий хлопець із блідим обличчям.

— Живий, завдяки цьому камікадзе, — Коваленко кивнув на Артема. — Заходь усередину, хлопче, і тихо. Вулиця зараз належить не нам.

Артем ступив углиб темного холу, відчуваючи, як тремтіння нарешті починає відпускати м'язи. Він більше не був один. Навколо були професіонали, люди зі зброєю, які знали, що робити. Проте погляд капітана Коваленка, кинутий на свого пораненого бійця, не обіцяв нічого хорошого.